52

POV Miles

Мобільний через мене вистукував один і той самий ритм на столі, бо я ніяк не наважувався надіслати повідомлення.

Сумніви виснажували, але переживання теж не давали спокою для того, щоби нормально виспатись.

Коли Рейч благополучно заснула, я залишив її у кімнаті, а сам вийшов на балкон подихати свіжим повітрям. Мене бентежив її стан перед недалеким виступом… І, що вже приховувати: взагалі. Боляче бачити те, як вона мучиться, боляче бачити те, як плаче. Якщо я знаю, що можу допомогти, то чому стою осторонь?

Після цієї думки, «літачок» біля повідомлення натиснувся автоматично:

«Ти ще спиш? Мені потрібна твоя порада».

Я глянув на пачку сигарет, яку поставив на столі. Зробити затяжку хочеться шалено, але й боюсь знову звикнути палити.

Пролунав дзвінок, означаючи те, що: або я її розбудив, або вона таки не спить. Я підняв слухавку:

– Привіт, я ж не розбудив тебе, сподіваюсь?

– Привіт, сину. Ні, ти ж знаєш, що я встаю рано. Але, чому ти так пізно не спиш? Що за порада?

Голос моєї мами звучав так, як і у моїх спогадав: завжди рівний, ласкавий і спокійний, що б не сталось.

– Побудеш на момент не моєю матір’ю, а психологом? Без ніякого жалю і таку решту.

Після півхвилинної мовчанки, вона заговорила більш професійно. Пропала звична мамина ласка у голосі:

– Гаразд. Про яку проблему ти хочеш сьогодні розповісти, Майлз Маллен?

Я втомлено потер очі, формулюючи свої дивні, різноманітні думки в одне ціле. Сто відсотків, як би я не старався схитрувати, вона догадається про кого йде мова. Але знання того, що вона ніколи не осудить, не згадає у чужих розмовах й не дорікне про цю проблему, додають впевненості розказати все:

– Я не знаю, як правильно поводитися з людиною, у якої розлад харчування. Я маю постійний страх сказати щось зайве чи якось невдало пожартувати, щоб цим не нашкодити ще більше. Чи можна взагалі допомогти таким особам?

На фоні клацнула її улюблена кулькова ручка, з якою вона завжди працювала, записуючи скарги клієнтів.

– А як проявляється цей розлад? При яких умовах?

– Здається, при стресі найбільший ризик того, що людина біжить до туалету, звільняти свій шлунок. Принаймні зараз так. Але раніше, як я зрозумів, це відбувалось і через комплекси, які їй привили. Коли вона… – я нервово видихнув, помітивши, що «спалився», але продовжив: – Коли вона переїдала чи їла щось тяжче – все це закінчувалося нудотою.

Мама рвучко виписувала щось у своєму нотатнику, поки я вдивлявся у нічні вогні Нью-Йорку з балкона. Я все думав і думав далі:

– Мене хвилює те, що їй зараз непереливки працювати через це: важко сконцентруватись на завданнях, важко насолоджуватись життям і важко відкритися…

Понад все хотілося додати займенник «мені», але я змовчав, зімкнувши губи, очікуючи на професійний висновок:

– Ти знаєш, як працює психосоматика, Майлзе, тому, скоріш за все, розумієш, що це специфічна фізична реакція організму на стрес. Його, мабуть, настільки багато у житті твоєї людини, що організм надто виснажився, викликаючи таким чином постійну нудоту. Вона була на консультаціях у психолога раніше?

– Так, проте це було давно. Старі, пропрацьовані проблеми змінилися на нові й важчі.

– Тоді мої поради будуть простими: будь терплячим й не суди – це перше. По-друге: надай особі можливість висловитися, якщо вона того хоче. Ти можеш не знати, що сказати у відповідь, і це нормально, але лише вислухавши, підведеш її ближче до одужання. І знаєш, що ще непогано допоможе? Якщо ти будеш робити їй компліменти. Не щодо зовнішності та вигляду, ні. А, наприклад, за її точку зору, за почуття гумору, за вибір тощо.

– І це все? Надто мало, – сумно промовив я, але жінка встигла рішуче запевнити.

– Може, це буде звучати не дуже обнадійливо для тебе, але більшість роботи має зробити вона сама. Вона мусить хотіти одужати. Якщо таке бажання є – це вже половина шляху. А ти можеш тільки підтримати її.

Мама має рацію: якщо Рейчел сама не наважиться боротися, то й ніхто замість неї цього не зробить. Я міг би, але у такому випадку це не так працює.

На фоні зашелестіли листки паперу – психологиня аналізувала всі свої записи, а потім сама раптово спитала, розгубивши мене:

– Чи можна поцікавитися, як почуваєшся ти? Особливо, коли бачиш цю людину, і як вона справляється з цією ситуацією? Якщо справляється, звісно.

У ті часи, коли моя мама проводила зі мною сеанси терапії, рідко можна було щось приховати від неї. Навіть те, що я вперше закурив у шістнадцять, вона теж дізналася, але не сварила й не засудила. Просто пояснила, що ця звичка, від якої ні користі, ні задоволення – зайва для мене, але це вже як я собі вирішу. Сам. От і я вирішив: покуривши ще декілька разів – кинув це діло. І зараз теж зможу стриматись. Є справи важливіші.

– Мені боляче бачити те, як це заважає їй жити нормальним життям. Без цих ідіотських стереотипів, без нервових ситуацій і без старих скелетів у шафі. Я.. Хвилююсь. Хвилююсь, що кожен раз, лиш кинувши на мене погляд, вона буде згадувати погане. Я не бажаю, щоб так було.