49

POV Miles

Цієї ночі мені снилася Рейчел Аддамс, і тому зранку довелося прийняти холодний душ.

Її образ на хелловінський вечір затуманив мій тверезий розум, даючи цим волю бурхливій фантазії безсоромно малювати в голові сцени, які відбулися б, якби нас не перервали ввечері. Ось вона добровільно потягнула лямку з правого плеча, дражнячи мене своїм хитрим поглядом, щоби я розгубився: слідкувати за її руками чи дивитися тільки в очі. Але я тим часом мав свій план: мої пальці зухвало рухалися її ногами все вище й вище, не залишаючи багато часу на роздуми та ігри. Ніжна тканина сукні підповзла вгору настільки, що можна було побачити мереживну смужку її білизни на стегні. Я стиснув губи від бажання вчепитися у неї зубами й спустити нижче.

Витримки залишалося небагато. Після розуміння цього мої губи легко торкнулися її коліна, залишаючи там вологий слід, і я підвівся, потягнувшись до крайньої перешкоди: лямки на лівому плечі. Її швидкий подих, моє нетерпляче клацання язиком, поки пальці натягували такий непотрібний у той момент шнурок, щоби змусити Рейч нахилитись до мене ближче і…

Такий непотрібний сигнал будильника.

Я несильно гримнув рукою по склу в душовій кабіні. Піддавшись слабкості, я програв – знову почав відчувати бісовий потяг, тягу, пристрасть.. називайте, як хочете. Коли тільки-но звикся з думкою, що в душі до мого останнього подиху пануватиме біль, відчай та ненависть при згадці одного дівочого імені… на зміну раптово й несподівано прийшло щось нове. Не зовсім схоже навіть на те, що відчувалось п’ять років тому. Це відчувалося, як щось сильніше. Глибше. Набагато міцніше. І тільки дурень міг не догадатися, що це за почуття.

Я допивав каву, уже одягнений і причепурений, коли Рейч вийшла зі своєї кімнати у вітальню. Нічого не залишилося від того розкутого образу Голлі Вуд, який та обрала вчора, роздмухуючи моє бажання, мов полум’я, але сьогоднішній вигляд був нічим не гірший. Я б навіть сказав «з родзинкою». Уже не було звичного світшота й джинсів на розміри три більше. Сьогодні на ній красувалася однотонна шовкова смарагдова сорочка, заправлена у строгі чорні брюки, які торкалися аж до підлоги, лиш деколи показуючи шпильку від лабутенів. Тільки раз мимовільно кинувши погляд у мою сторону, дівчина сказала ледь-ледь чутно:

– Добрий ранок.

– Добрий, – відповів я, ледь втамовуючи усмішку від згадки того, як насправді шалено пройшов мій ранок, і не втримався не спитати: – Як спалось?

Чашка голосно стукнула по кухонній тумбі, коли вона ледь не випустила її рук, почувши питання. Вона налила кави й собі, перш ніж відповісти:

– Нормально. Без жахів у хелловінську ніч, на щастя.

– От і чудово.

На жаль, чи на щастя, вона не спитала того самого у мене, а натомість лиш кивнула.

Ми замовчали, смакуючи терпкі напої. Мене веселило те видовище, що Рейч навіть не наважується сісти біля мене після вчорашнього. Так і продовжує стояти біля тумби, тицяючи щось на телефоні. Я може й мав би, але теж не насмілився завести розмову, мовчки скануючи її очима. Ніби відчуваючи мій погляд, партнерка забарилася на місці й поклавши кружку, ніяково прикрилась волоссям, яке раніше було закладене за вуха. Я не переставав дивитися, тому вона нарешті сказала:

– Ми ж повинні поговорити про те, що сталося вчора, чи не так?

Її щоки де-не-де порожевіли. О, нам ще і як потрібно це зробити, але…

– Можливо, після інтерв’ю?

– Так, нехай.

Рейчел полегшено видихнула, а я тим часом підійшов до кухні, щоби помити чашку за собою. Тільки тоді дівчина нарешті покрокувала до дивану й сіла. Знову почувся її дзвінкий голос:

– Як думаєш, що можуть спитати на цьому інтерв’ю?

Я знизив плечима, обертаючись до неї обличчям.

– Щось банальне. Типу як проходить навчання, чи як у нас склався дует.

– Гадаю, нам не варто розповідати всю правду про те, як саме він склався.

Хоч вона й усміхнулась, але це точно було через силу. Я напружився, не знаючи, що відповісти їй на це. Та зрештою…

– Тоді придумай щось сама. Дам можливість розказати історію тобі.

Її вираз обличчя видавав невдоволення, але слова заперечення так і не пролунали. Тоді вона знову продовжила свій допит:

– А що, якщо спитають за «нас»?

– А це питання, Рейчел Аддамс, залиши мені. Я у брехні профі, хіба ні?

Це був майже камінь у її город, але я не міг сказати інакше. Її недовіра не на жарт сердила. Я не знав, які ще слова можна промовити, щоб Рейч нарешті пробачила те, що насправді я й не робив. Єдине «пробач», яке я б мусив сказати, так це за те, що не був поруч після. Що не боровся зразу, кинувши все на розтерзання долі. Що піддався гніву й робив боляче у відповідь, як маленький ображений хлопчик, через що ненависть все більше й більше заполоняла добре серце.

За те, що тільки зараз стараюся все виправити.

– Що правда, то правда, – відповіла у моєму ж стилі вона й хотіла додати щось ще, але нас відволік стук у двері.