45

POV Rachel

Прийшовши до тями, я вийшла на балкон, щоби перевести дихання, й сіла на маленький диванчик біля стіни, закутавшись в махровий плед. Мене досі відчутно трусило і нудило, й через це тіло хотіло піддатись паніці, але я зі всіх крайніх сил старалась протистояти, вдихаючи морозно-холодне нічне повітря на повні груди.

Це повторилось: мені знову приснилась мама.

Я мов наяву побачила її лагідну усмішку, від якої по боках уже з’явились мімічні зморшки, але при цьому вони не забирали її краси. Втомлені, але щасливі, блискучі очі; заплетену, як до хвороби, густу пшеничну косу й теплі, ніжні руки, якими вона гладила мене по щічках, збираючи мої рясні сльози. За стільки років я знову відчула печаль і сум за батьками. Відчула, наскільки мені все-таки самотньо без них. Про це я й плакалась мамі, а вона обіймала міцніше, щойно бачила нову сльозинку на моїй щоці.

Глибокий вдих через рот і повільний видих через ніс, Рейч, давай.

Я зробила так, як порадила мені підсвідомість, поки знову не почала плакати або блювати. Хтось різко потягнув за дверну ручку і я голосно ахнула від переляку, хоча знала, хто це. Майлз виглянув з-за арки, заспокоюючи:

– Не бійся, це всього лиш я.

Я нічого не відповіла, відчувши себе ще більш паршиво. Понад усе я не хотіла, щоби про мій стан хтось випадково дізнався. Майлз Маллен очолював перше місце у списку під розумінням моїх «хтось». І вуаля!

Хлопець простягнув мені гарячу чашку чаю на блюдечку, через яку власне й залишив мене на самоті. Ще п’ять хвилин тому ми стояли у ванні разом: я старалась хоча б якось вмитись, а він стояв на сторожі, щоб я раптом не зомліла, настільки слабо себе почувала. Але й попри це, у глибині душі, я була вдячна Майлзу, бо якби не він… не знаю, що було б, опинившись у тій кімнаті я сам на сам зі своїми демонами. Раніше з поганих снів мене витягувала Ві, а тепер коли її нема, як не дивно, є Майлз. Зрештою, це краще, ніж ніхто. Набагато краще, ніж Гвенделін Бланш, чи хтось з учасників конкурсу.

Насправді я відвернулась від запропонованого чаю. Ще б пак, мене навіть від води зараз може вивернути. І хлопець не наполягав, проте все одно, на всяк випадок, поставив чашку на маленький столик збоку.

– Дарма відмовляєшся. Ромашковий чай має властивість полегшення болей у шлунку.

– А звідки у нас ромашка? – поцікавилась, коли до мене долинув смачний трав’яний запах.

– Попросив на рецепшені, – відповів, як нічого не бувало, і зайшов на балкон, зачиняючи за собою двері.

Моє перше здивування від того, що Майлз спеціально пішов за чаєм для мене на рецепшн о другій ночі, змінилося на друге, мов той не збирається зараз йти лягати спати, а планує сидіти поруч. Я здивовано спостерігала за тим, як він бере ще один плед з корзини, накривається ним і розвалюється біля мене на дивані, так нічого й не пояснюючи. Нас розділяли лише декілька сантиментів, тому я не втрималась, кажучи:

– Мені не потрібен нагляд.

Майлз не глянув на мене, ба більше й бровою не повів. Відповів занадто спокійним тоном, вдивляючись у темну-темну ніч, ніби збирався щось там розгледіти:

– Не те, щоби я очікував слів подяки від тебе, але, може, хоча б ввічливості допрошусь?

Тільки після цих слів я усвідомила, що моя репліка звучала доволі грубо, й прикусила язика.

– Вибач, проте ти мусиш мене зрозуміти: я не хотіла, щоб ти це бачив. А ще точніше, взагалі не хотіла, щоби будь-хто це бачив. І якщо вже так сталося, то прошу, Майлзе: нікому ні слова. Будь ласка.

Це «будь ласка» звучало настільки жалісно, що шлунок почало крутити сильніше. Я ненавиджу будь-яке проявлення своєї слабкості, тим паче перед людьми, яким не довіряю, а ці слова були повною протилежністю моїх принципів.

– Я нікому не скажу.

«Хотілось би вірити» – промайнуло у моїй голові, але те, що він відповів швидко, не задумуючись, вселило малу надію. Чи, може, я просто хотіла спробувати довіряти Майлзу Маллену?

У відповідь я лиш кивнула й потягнулася за чаєм, щоб зігріти холодні руки завдяки гарячій чашці. Далі ми сиділи мовчки декілька хвилин. Я навіть зробила декілька ковтків чаю, таки спокусившись, щоб втамувати спрагу. І чудо: мене не знудило, а навпаки, як обіцяв Майлз, шлунок став боліти менше.

– Це у тебе вперше? – почувся його голос знову.

Я голосно ковтнула і прочистила горло перед тим, як перепитати:

– Про що ти?

– Про нічні жахи.

У мене не було точної відповіді на це питання. Пауза затягнулась надовше і тоді Майлз вперше, за час нашої бесіди на балконі, насмілився глянути у мою сторону. Навіть крізь темряву дивився так уважно, щоби не пропустити жодної емоції, яка б видала мене.

– Не вперше, – підтвердила я на тяжкому видиху. – Але вони довго не повертались. До цього дня.

– І… Що тобі сниться?

Це питання я спеціально проігнорувала, продовжуючи в тиші сьорбати чай. Боковим зором помітила, як той стиснув губи, зрозумівши, що перейшов межу, і знову сів рівно. Проте, без науки не обійшлось:

– Щоби позбутися нічних жахів, їх треба проговорити в деталях і проаналізувати, чому вони тобі сняться. Тобто, знайти саму причину. Найчастіше вона захована у якихось певних страхах чи травмах.

Після цієї фрази я далі мовчала. Було б незручно визнати те, що він має рацію – ці важкі стани зумовлені травмами, на які я раніше забила й не пропрацювала. Як виявилось – дарма, адже вони повертаються і дають про себе знати у новій силі. Я тепер по-іншому розглядаю пропозицію Ві щодо повторних візитів до психолога.

– І всупереч тому, що було між нами раніше, – продовжив він, не дочекавшись від мене ніякого слова. – Я готовий допомогти раптом що, адже мені не байдужий твій стан.

Та чашка ледь не вислизнула з моїх рук, дослухавши я його до кінця. Я поклала її на стіл, а сама обернулася й, не витримавши, розлючено глянула на нього.