43

Я голосно вилаялась, коли побачила міс Бланш, яка якраз зачинила за собою двері та розвернулась до мене, тримаючи пару паперів у руках.

– Бачу, що ти неабияк рада мене бачити, – блиснула очима кураторка, сто відсотків почувши мої нецензурні слова.

– Це пролунало випадково, я спершу не зрозуміла, що це Ви, – відповіла, не задумавшись.

Цокнувши награно язиком, вона знову, по-сучому, посміхнулася, не віривши моїм словам, але перейшла до іншої теми.

– Чому ти не на репетиції? Я ніби давала строгий указ.

– Тому, що Ви не можете давати мені укази, навіть будучи кураторкою. Я збиралася піти на репетицію, але Майлз…

– Я знаю, що його немає в готелі, і вже розібралась з ним, – строго перервала жінка, ніби навіть слухати не могла його ім’я з моїх вуст. – Він скоро буде, але чому ти не займаєшся самостійно?

Я прочистила горло, перш ніж відповісти:

– Хіба є сенс займатися без напарника? Якщо ми дует, то й працювати маємо разом.

Вираз обличчя міс Бланш був здивований, як ніколи раніше. Її рівна тонка брова поповзла вгору, видаючи подив одночасно з гнівом, коли її очі опустилися нижче – на те, що тримала так міцно в руках. Помітивши те, що я теж дивлюся на них, зробивши один змах – листочки з’явилися переді мною на журнальному столику біля дивану Майлза. Зразу помітила, що це світлини. Ті самі, з фотосесії. Я нахилилася до них, поки кураторка на фоні промовляла:

– Глянь тільки, які солоденькі. Саме так сказала мені та фотографиня, коли видавала їх. Подобається?

Відповіла не зразу, проводячи пальцем по чіткій фотографії двох молодих людей. На фотографії була я, але ніби й не я. Впевнена, горда, вродлива, навіть сексуальна, дівчина дивилася на мене з фотографії, і якби не глибоко сіро-зелені очі, схожі на мамині, які просто кричали з фотографії: «Це ти, Рейчел Аддамс!» – я б сумнівалася.

Я давно не виглядала настільки привабливо. Ще коли почала тільки-тільки зустрічатися з Девідом, ось тоді, я в більшості випадків гарно одягалася, фарбувалася, робила зачіски чи крутила волосся, бо це було щось схоже на натхнення. Я й без того вважала себе гарною, але коли він промовляв компліменти щодо нової сукні чи кольору помади – це відчувалось сьомим небом для мене. Проте знаходилася на ньому недовго – за три місяці все почалось: «ти трохи поправилась», або «я бачив тебе у цій блузці купу разів», або «а ти не могла виразніше намалюватись?». Звісно, що я засумнівалася у своїй красі після таких звинувачень. І ще досі розбираюся з наслідками.

Погляд ковзнув по моїй руці, яка досягала до широких плечей хлопця біля мене. Набагато рішучішого, мужнішого, сміливішого й… Я ніколи не заберу своїх слів назад, бо це чортова правда: Майлз Маллен є найвродливішим чоловіком, якого я коли-небудь бачила.

Проникливі темно-карі очі, пригладжене каштанове волосся, гострі вилиці, які помітила зовсім недавно, прямий, з легенькою горбинкою, ніс – суцільний витвір мистецтва, а губи, чітко окреслені, злегка пухкі, ніби спеціально були створені для ідеальних поцілунків. І макіяжу зовсім ніякого хлопцеві не треба, щоби виглядати так.. вау.

І що ще більше ввело мене у шок: його міцна рука – дика естетика, на якій видно кожну кісточку й декілька широких вен, аж так міцно й впевнено стискала мою талію на фотографії. Тільки дивлячись на цей жест, мені стало спекотно.

Господи, про що я думаю…

Підсвідомість говорила одне, а я думала про інше: ми настільки різні тут, але наскільки гармонійні. І той факт, що ми одного зросту (завдяки моїм підборам, але все ж) тільки посилив відчуття, що ми, немов інь та янь – така білошкіра й світловолоса я, схожа на день, і Майлз – смаглявий й темноволосий, як ніч. Ця світлина виглядала так, ніби пазл склався, і Гвенделін це, напевно, не дуже подобалось, бо вона весь час кривилась, коли я уважно рухала очима від себе до Майлза, не у змозі надивитися.

Друга світлина взагалі пробудила у мені якісь давно забуті почуття: там ми пильно пересікалися поглядами. Я виглядала злою, адже мені не подобалась нагла поведінка Майлза, але він дивився на мене так замріяно, ніби я була першою краплею дощу після тривалої спеки.

Мені вже, мабуть, зовсім зле, бо я марю.

Але ні, не марю. Як я могла забути, що він тут вже грає роль напарника, який таємно закоханий у мене. Це гра, на яку ми обоє добровільно підписались і, наразі, Майлз справляється з цим краще, ніж я. Та й взагалі, судячи з моїх думок, я близька до програшу.

– Вони видрукують для журналу першу фотографію, бо їм потрібно фото у профіль, а другу подарувала вам напам’ять, бо «як таких запальничок тримати в об’єктиві».

Точніше й не скажеш.

Я як заворожена продовжувала сканувати фотографії, поки міс Бланш невдоволено оглядала мою реакцію. Не почувши від мене будь-якої відповіді, вона повела далі:

– І це ще не було фотосесії після перевтілення.

Моя гостра брова сіпнулась вверх, почувши:

– «Перевтілення»?

Гвенделін з радістю була готова пояснити свою репліку, якби двері різко не відчинив Майлз. Він з обережністю оглянув нас обох, які стояли зовсім поруч.