42

POV Miles

Я був за крок до того, щоби купити пачку сигарет й викурити бодай дві, щоби втамувати гнів, який вирував всередині, розхлюпуючи іскри по всьому тілу, але зразу переборов це бажання. Мені не шістнадцять, і навіть вже не вісімнадцять, щоби забувати про проблеми таким чином – потрібні справжні логічні дії.

Дійшовши до поручнів, яке обгороджували тутешнє озеро, я сперся об них, думаючи лише про одне: хто, чорт візьми, міг так вчинити з Рейч? Ще й з обманом, втрутивши у нього мене. Я попросив Сірі набрати номер Тайлера. Через декілька гудків, пролунав його пискливо-знущаючий голос:

– Привіт, пупсику, скучив за мною?

– Мені зараз точно не до твоїх тупих фраз, Тайлере, – я ледь стримався, щоби не закотити очі.

Дивлячись часто на те, як це робить Рейч, помітив, що вже сам деколи ловлю себе на цій дурній звичці. Здуріти можна, але справді, як колись. Тільки тоді, як ми тільки познайомились, вона любила кумедно смикати своїм носиком, коли їй щось не подобалось.

Голос Тайлера у наступному реченні посерйознішав.

– Ого, хтось встав сьогодні не з тієї ноги. Чи я вже у чомусь провинився?

Якийсь шум стояв на фоні – схоже на голосний дівочий писк та сміх. Певно, цей ловелас напросився на чиюсь вечірку після занять.

– Напруж свої мізки на секундочку й скажи мені, будь ласка, що ти пам’ятаєш про нашу сварку з Рейчел Аддамс.

Мовчання. Здалось, що голоси на фоні теж стали тихішими, ніби Тайлер говорив зі мною через динамік. Але ні, пролунав ще якийсь шум, схожий на кроки й ще через декілька секунд нарешті почувся чіткіший голос:

– Дозволь поцікавитися: для чого ти раптом це питаєш?

– Рейчел розповіла мені свою версію, – відповів занадто спокійно я, зважаючи на свій стан.

Ще одне довге мовчання. Я нервово сіпнувся, готуючись сказати нетерпляче «ну», але друг сказав:

– Я пам’ятаю твій той стан. Ти виглядав… розбито. Проте продовжував повторювати, що все гаразд. Тому, я не можу сказати, чому ви посварилися. Ти ніколи не хотів говорити про це.

– Я гадав, що вона просто скористалася мною й оббрехала на очах у студентів, бо зрозуміла, що я її найголовніший конкурент. «Конкуренти не можуть бути друзями» – це було єдине моє пояснення нашій сварці, – через стільки років нарешті признався другу я, дивлячись, як люди навколо бігають немов мурахи з пакетами, готуючись, скоріш за все, до недалекого Хелловіна.

Зовсім забув, що американці святкують цей день по повній. У нас теж, мабуть, буде організована якась вечірка щодо цього. Хоча, чесно, так байдуже…

– А Рейч розповіла мені те, що я зовсім не сподівався почути. А саме те, що всі ці роки вона вважала, що я вкрав її заяву.

– Її що? – перепитав Тай, ввімкнувшись в розмову, нагадуючи, що ще висить на лінії.

– Перший конкурс на найкращий музичний номер. Ми всі тоді реєструвались, пам’ятаєш?

– А, той… Ми заповнювали анкети на нього вчотирьох: я, ти, Вів’єн і Рейчел.

– Іменно. Саме цю анкету вона знайшла у моїй шафці.

– Та ти гониш! – ледь не викрикнув хлопець, але я зразу шикнув, щоби він заткнувся.

– Ти тоді теж мав ключі від моєї шафки. Нічого про це не знаєш?

– Стоп, стоп, стоп! Гадаєш, що це зробив я?

Його голос звучав шоковано. Признатися – так, спершу у моїй голові промайнула думка, що це Тайлер міг так пожартувати, а потім передумати й забути сказати, адже те, що я проводив більшість часу з Рейч, викликало у нього ревність. Але потім витіснив цей роздум геть – Тайлер точно не вчинив би так. Він міг підколоти дівчину іншим способом, але не настільки жорстоким – це факт.

Думала про схоже Рейчел п’ять років тому? Чи намагалася виправдати мене? Чи таки зразу визнала, що я зрадник, забувши все хороше, що було між нами? Цього я, певно, вже не дізнаюсь.

– Звісно, що ні, – запевнив чітко, обертаючись до озера, адже люди почали вже набридати. – Я просто хочу дізнатися, чи нікого не підозрюєш. Раптом бачив когось, хто любив зависнути коло мого замка?

– Це було так давно, Майлзе… – розтягнув друг, підбираючи слова. – Якби ж тільки я знав раніше, то можна було б щось придумати.

– Ото ж бо.

Все це можна було вирішити ще тоді, якби ми обоє не були б такими впертими та гордими. Даремна ненависть й боротьба за місце під сонцем засліпила очі обом.

«А чи справді ненавидів?» – знову задав собі це питання, яке вже другий місяць крутиться у моїй голові. Відповідь була очевидною, знаючи правду, а не слухаючи свої внутрішні переконання, на кшталт: «все через суперництво». Рейчел Аддамс насправді порвала зі мною не через суперництво, а через ту ідіотську заяву, про яку я не догадувався п’ять років. Охреніти.

– Ми ще тоді думали, що вона сама відмовилася від участі, тільки щоби ретельніше придумати план, як обійти тебе, – друг знову вирвав мене від роздумів, повертаючи у жорстоку реальність.

Зараз я ледь не розсміявся з цієї версії. Як можна було бути таким дурним у вісімнадцять років?