40

POV Rachel

– Нам потрібно поговорити.

Тільки після цих слів, я помітила присутність Майлза у моїй кімнаті. Я вже встигла переодягтися, змити макіяж, закрутити гульку з волосся і влягтись у ліжко, тому не дуже комфортно почувалася, коли він вирішив зайти, коли я у такому вигляді. Взявши в руки ковдру, прикрилася ще більше, перш ніж спитала:

– Про що?

– Про те, що сталося п’ять років тому між нами. Мені здається, що кожен із нас по-різному трактує ту ситуацію.

Мої очі прийняли форму п’яти центів. Ось чого-чого, але такого я точно не очікувала. Противний ком стиснув горло, не дававши сказати щось у відповідь.

– Рейчел, я не зможу працювати з тобою, коли між нами стіна, – сказав він відчайдушно. – Так, ми обіцяли одне одному, що будемо старатися спілкуватися нормально, але все, що зараз між нами – не є нормальним.

Я прикусила губу, дослухавши. Майлз мав рацію – ми стараємось, але нічого не виходить. Я все одно не можу забути минулого, мені досі боляче згадувати про це.

Поки я сиділа задумавшись, Майлз пригладив своє волосся, видихаючи, і майже благаючи, попрохав:

– Поїхали зі мною.

– Куди? – здивовано поблимала повіками.

– Ми ще ні разу не вийшли за територію готелю, бувши в такому величезному місті. Поїхали.

Раніше я б точно відмовилася від такої пропозиції, подумавши, що це повний абсурд, але бачачи відчай на обличчі партнера, змусило сказати важке:

– Гаразд. Дай мені десять хвилин, щоб зібратись.

Майлз здається полегшено вдихнув, а мені навпаки стало тяжко. Як тільки він вийшов за поріг, я встала з ліжка й пішла одягатися. О Боже, що мені говорити? Як тримати свої емоції під контролем, коли зачіпну минуле? Чи варто спершу вислухати його?

Хоча, кого я обманюю.. Я вже догадуюсь, що його монолог буде складатися з виправдовування. На таких чоловіків мені завжди щастило, і щастить досі. На щось інше вже й не надіюсь.

Мої руки доторкнулися до лиця.

– Ох, і чому я змила макіяж? – сама до себе проговорила, кривлячись в дзеркало.

Я заново наклала тон, причесала брови й підвела очі коричневим олівцем. Закінчивши з макіяжем, акуратно одягнула на себе чорний худі, базові джинси й бежеве пальто. Прийшов нарешті той час, коли повненькі ляшки можна приховати довгим верхом, ура.

Волосся розпустила, але заколола пасма по боках, щоби було зручніше.

Я виглядала гарно, але не настільки, щоби змиритися з тим, що я красива. Ніби схудла, але не достатньо, ніби почалася одягатись стильніше, але не достатньо, виборола право представляти академію на весь світ – не достатньо. Усе, що я робила, щоби полюбити себе було не достатньо.

Щоби не впасти у відчай, я відволіклась, написавши Ві смс:

«Не повіриш: Майлз покликав мене поїхати з ним в центр.»

Вірячи в те, що Ві не зможе зараз відписати, бо певно вертається з занять, я відклала телефон, але сповіщення таки залунало. Вона писала:

«ЩО, ЩО, ЩО, БЛЯХА? ТИ ВИРІШИЛА ВИКОНАТИ ДЕВ’ЯТЕ ЗАВДАННЯ З МАЙЛЗОМ? Рейч, це точно ти пишеш, твій телефон не зламали???»

«Ні, це – Рейчел Грін, привіііт!!! Я знаю, що ти моя фанатка!!..
Жартую, та звісно я, Ві! І ні, ніякого завдання з Майлзом! Подробиці згодом.»

Вона ще щось там писала у відповідь, але я вже сховала телефон у сумку й сіпнула за ручку вхідних дверей. Майлз сидів на дивані, вже теж одягнений, та клацав щось у телефоні. Коли я підійшла ближче, він помітив мій силует і підняв очі.

Не маю гадки, як йому вдавалося дивитися на мене так. Як раніше: ніби він побачив перед собою щось надзвичайне, хоча це була просто я, Рейчел Аддамс – його колишня найкраща подруга, найголовніша суперниця протягом п’яти років, а зараз партнерка у дуеті. З розуму зійти, на яких гойдалках гойдає нас життя.

Він мовчав, розглядаючи з цікавістю. І я мовчала, поки мій погляд не впав вниз, дивлячись на свій образ.

– Щось не так? – спитала, боявшись, що може не добачила якусь брудну пляму на собі.

– Ні, все чудово. Можемо їхати? – він стряхнув головою, щоби прийти до тями.

Я лише кивнула у відповідь, і обернувшись, зібралася на вихід. Майлз став поруч, і ми майже вийшли, поки двері перед нами самі не відчинилися, показуючи на порозі Гвен Бланш.

От завжди її багато, коли не треба.

– Так-так-так, а куди це ви у верхньому одязі? До студії поверхом вище можна й без нього дійти, – промовила підозріло вона, склавши руки на грудях.

Перш ніж я встигла щось сказати, Майлз першим почав діяти:

– До нашої репетиції ще три години, міс Бланш. За цей час ми встигнемо прогулятися кудись.

– Мушу вам нагадати, що тепер ви маєте мати дві репетиції. Якщо перша за три години, тобто о 17:00, то коли ж буде друга?

Вона не вгамовувалась ніяк. Я закотила очі, відповідаючи нахабно:

– Ми можемо і в 22:00 прийти на другу репетицію. Діло молоде – спати рано все одно не лягаємо, і щоби зайняти себе чимось корисним, можемо прийти поспівати.