39

POV Miles

– Що це було? – запитала дівчина, яку я досі тягнув за руку у бік примірочних.

– Ти про що? – сказав так, ніби не розумію, про що вона.

Рейчел потягнула мене сильніше, змушуючи зупинитися, і цього разу я послухався. У її очах горіла злість – це було помітно навіть з таким яскравим макіяжем. І у словах таке теж відчувалось:

– Що за дурну сцену ти влаштував перед Домініком?

– Це ти мені поясни.

Я склав руки на грудях, знову проводячи по ній своїм важким поглядом. Вона виглядала гарно. Ні, навіть більш ніж просто гарно: це густе пшеничне волосся, яке спадало об’ємними локонами їй на плечі, ці темні вигнуті брови, які ідеально пасували її типу лиця, ці холодні, але блискучі зелені очі, які запам’ятовувались надовго, та ці акуратні, немов бантик, ніжно-червоні вуста… не давали мені спокою. Точно, як колись – тільки зараз я зміг це визнати.

Як вона може викликати у моїй голові такі думки? Крізь стільки років суцільного уникнення одне одного та ненависті? Після всього, що вона наговорила мені?

Точно магія.

– Не переводь провину на мене! Ти навіть нічого йому не сказав, просто забрав мене з собою, ніби я якась… річ.

– Ти не річ, – переконливо відповів я, коли побачив один лише натяк образи – маленька зморшка у неї на міжбрів'ї. – Я зробив це для того, щоби у нього вже з’явилися підозри, що ми разом. Ну або йдемо до цього.

– Але насправді ми не йдемо до цього, – Рейч ще більше нахмурила брови.

Я погодився:

– Ні, але ти сама казала, що зрозумію, коли доведеться «грати». Я гадав, що це саме той момент.

– Але Дом…

Напарниця не договорила, а її рука завмерла у повітрі, коли вона хотіла показати нею на того хлопця. Її мова тіла так і шепотіла «ти скажеш щось лишнє».

Я стиснув зуби, коли почав догадуватись, що напарниця хотіла сказати. І з боязню перепитав:

– Він тобі подобається?

– При чому тут це? – закотила втомлено очі. – Він єдиний, хто поставився до мене з повагою під час знайомства, навіть при тому, що я не на жарт вдарила його дверима. А не як ті дві дурепи, які завдяки мені хотіли познайомитися з тобою!

Ті дівчата справді після того, як Рейч побігла геть, підійшли до мене. Але я залишив їх навіть без банального «привіт», пішовши слідом за напарницею.

– Ти можеш поговорити з ним пізніше, а зараз у нас є завдання, – перевів я тему, не бажаючи згадувати про вчорашній випадок.

Вона зразу замовкла, відвівши погляд, ніби зосереджувалася на чомусь іншому. Її груди то підіймалися, то різко опускалися, відновлюючи спокійне дихання, адже зараз Рейч помітно хвилювалась. Рука метнулася вниз, показуючи:

– Я ще не одягнена.

– Тоді, через десять хвилин біля входу?

– Гаразд, – змирившись, відповіла вона й пішла, не дочекавшись моєї відповіді.

«З ним важко сперечатися» – подумала, мабуть, дівчина, і маю визнати, що я подумав би так само про неї.

Але той хлопець… Куди він, трясця, лізе?! Хоче завадити нашому плану?..

Я ледь не стукнув себе по чолі за такі незграбні думки й пішов до візажистів, які вже давно сидять і думають, де загубився Майлз Маллен.

Ми зустрілися з нею на майданчику. Аддамс виглянула з-під стенда, уважно слідкуючи за моїми наступними діями. Вийшовши першим, я запросив одним рухом руки її до себе. Невпевнено, проте швидко, Рейчел прийшла, все одно тримаючи бажану відстань. Я всміхнувся через це і сам, непомітно, підсунувся на крок ближче, киваючи фотографині, яка весь цей час дивилася за нами.

– То ось, як виглядає наш єдиний дует у цьому році, – явно схвалено промовила жінка.

Вона виглядала куди стильніше, ніж всі ті люди, які зустрічалися мені тут раніше.

– Єдиний і неповторний, – знову не втримався від жарту, усміхаючись настільки широко, настільки можу.

Боковим зором помітив, як Рейч вигнула губи у кривій посмішці, але потім вмить посерйознішала, випрямившись. Таки стрималась від якогось кумедного коментаря у мою сторону. Як шкода.

– З вами на фотосесії точно не буде нудно, – зате мене підколола ця сама жінка. – Мене звати Даяна і цього року мені пощастило бути вашим фотографом. Розкажіть про себе декілька слів, щоби я могла придумати ідеальну картинку для вас.

Ніхто з нас не наважувався першим виступити. Бачив, що Рейч планувала щось казати, але якісь сумніви змушували її мовчати. Я розправив плечі, виділяючись, й почав свою історію:

– Мене звати Майлз Маллен, а її – Рейчел Аддамс. Ми чистокровні британці, але не стереотипні: замість чаю зранку, п’ємо каву. Я більше бачу себе музикантом, бо люблю грати й створювати нову музику, а вона себе вокалісткою – так, до речі, і поділені наші обов’язки в групі. Спершу ми подавалися на конкурс, як соло-виконавці, але журі ризикнуло скласти з нас дует, щоби побачити, що з цього вийде.

– Он як? То ви не пара? – нескромно поцікавилася Даяна.