37

Я сиділа на сходах, поки не настав час йти на сніданок. До свого номера так і не попала через небажання зустрітися з міс Бланш. А щодо Майлза то він, скоріш за все, залишився у новій компанії, і йому чисто байдуже, куди я, та чому побігла. Перед тим, як направитися у ресторан, зайшла у загальну вбиральню, щоби вмити лице холодною водою. Я витерла сльози, привела себе до більш-менш нормального вигляду та вирушила вниз.

По спеціальних позначках, знайшла потрібне місце. Людей уже набігло багато, кожен вибирав собі бажану їжу або напій на шведському столі, який аж вгинався від кількості тарілок. Шлунок одразу знав про себе знати, поки я розглядала різні смаколики. Організм дуже хотів їсти, але розум по старій звичці вважав, що відчуття голодного шлунку – краще. *

Проте, пересилила їх – набрала в тарілку овочів та сиру для сендвіча, а також не забула про каву. Дійшовши до вільного столика, я сіла й почала розглядати людей навколо, роблячи перші ковтки. Більшість з них були відвідувачі готелю, але й деяких конкурсантів можна легко вгадати за їхньою невпевненістю. Інших – за зарозумілим поглядом, й тих, що залишилися – за пофігізмом. Ще зранку, я б подумала, що з третіми найлегше найду спільну мову, але після випадку у залі, належу до першої групи. Але це тільки сьогодні. Далі я покажу, на що здатна…

Я затримала погляд на одному з хлопців, який стояв у кінці зали та чекав поки приготується напій. Моя кружка ледве втрималася у руках, коли той, ніби відчув, підняв голову, глянувши просто на мене. То був той самий хлопець, якого я ледь не збила з дороги. І на його носі красувався помітний синяк.

Чорт, що робити?! Продовжувати сидіти тут чи лишити все й втекти від цього сорому? Що?!

Він ще й, як на зло, взяв кружку й покрокував у мою сторону. Фак.

Не хотіла відчинити двері легенько, а піддалась нервам? Тепер сиди, вислуховуй зауваження у свою сторону і червоній, Рейчел.

– Втеча з місця злочину – така собі ідея, – виважено промовив той хлопець, підійшовши, але не сідаючи навпроти.

– Віриш, чи ні, але мені зараз настільки соромно, що провалюся крізь землю, – призналася, ледь втримавши долоні, щоби не закрити лице.

– Чому не вірю? Вірю. Ти, мабуть, думала, що більше мене не побачиш після цього, але ось він я.

– Якщо хочеш, то можу відшкодувати тобі цей випадок. Тільки скажи скільки, – мовила так гонорово, хоча у кишені мала не більше двадцяти доларів.

Той вперше усміхнувся, вигнувши кутики губ, коли почув мою пропозицію. Показав пальцем на місце навпроти, поглядом лише питаючи, чи можна сісти тут. А що мені залишалося ще? Кивнути нехотячи й готуватися до найгіршого. Хлопець сів та відпив кави, перш ніж знову заговорив:

– Мені було достатньо твого вибачення, якщо ти цього не зрозуміла крізь мій вузький гумор. Але я б не відмовився від знайомства з тобою. Можеш це вважати компенсацією.

Я шоковано кліпала, поки до мене доходив сенс його слів. Не подумавши наперед, у мене вирвалося:

– Ти зі всіма, хто тебе вдаряє, знайомишся, чи як?

Мені здавалися ці слова до абсурду комічними, але, схоже, хлопець на цей раз говорив серйозно:

– Ні, ти перша. З ким знайомлюся після такого, і хто взагалі мене вдарив.

– Бінго, – знову сарказм пролунав з моїх вуст, але я, прокашлявшись, чемно виконала прохання. – Мене звати Рейчел.

Його усмішка знову повернулася. Він промовив:

– Ну от, тепер мені буде легше написати на тебе скаргу в поліцію.

Я напружилася й зупинила кружку просто коло мого рота, здивовано глянувши на нього, а юнак тільки голосніше розсміявся.

– Розслабся. Я – Домінік.

Представившись, він протягнув руку першим. Я вагалася, але таки з ввічливості, подала руку у відповідь. Відчувши теплий, приємний дотик, я трохи розслабилася. Ну не виглядає він так, ніби хоче помститися чи таке інше.

– Ти теж серед конкурсантів?

– Аякже. Хіба не помітно? – хлопець відсторонився, розвівши руки.

Єдине, що мені було помітно – напівсиній ніс. Але ж не скажу йому це напряму...

– Так яку країну ти представляєш?

– Спробуй вгадати з трьох разів.

– Хм, тебе звати Домінік. Де ж таке ім’я поширене?.. – говорила сама до себе вголос, розглядуючи його зовнішність в деталях. – Італія?

– Ні, але рухаєшся у правильному напрямку.

– Австрія?

– Мимо, – він стиснув губи, з цікавістю спостерігаючи за мною. – Ще одна спроба.

– Невже Франція?

– Мерсі, але ні. Я з Польщі.

– Цікаво. Я таки була далеко.

– Коли сказала Австрія, то не дуже, – Домінік допив свій напій і відставив кружку вбік. – Ти ж з Великобританії?

– Звідки знаєш? – від зненацькості я округлила очі, а він знизив плечима:

– Впізнав тебе у буклеті. Важко не помітити єдиний дует на сторінці.

Ах, он воно що, він бачив нашу фотографію з Майлзом. Як я могла її не помітити?