36

POV Rachel

– Ти не повіриш, яка дурниця тільки що зі мною сталася! – викрикнула я у трубку, тільки-но зачинивши за собою двері в номер.

– Я вся в увазі, – відповіла зразу Ві, але десь далеко, ніби поставила мене на гучномовець.

– Мене з Майлзом поселили в один номер. Жаба Гвенделін певно теж з нами житиме перший час.

Тепер через телефон почувся шум на фоні, ніби якийсь стос з паперами дуже сильно кинули на підлогу чи стіл, і вже секунду після цього почула гучніше:

– Дідько! Ти гониш!

Я закотила очі, невдоволено цокаючи язиком. Оглянула вітальню одним коротким поглядом та пішла на пошуки спальні.

– Хотілось би, але ні. Інші номери чудом зайняті на довгий час. Я що, потрапила у ромком із тропом «одне ліжко на двох»?

– Всі ми знаємо, чим закінчуються такі книги, – задоволено розтягнула вона, але потім вже звичним голосом додала: – Але з Майлзом…

– Нумо без роздумів про це, будь ласка, бо мене вже нудить.

Зупинившись перед великим двоспальним ліжком, я зупинилася, оцінюючи обстановку. Що ще треба у номері? Все, що тут є: ліжко, дві тумби та ще одне крісло коло вікна. Навпроти стоїть довгий комод для одягу і зразу за ним широке дзеркало з підсвіткою. Збоку ще одні двері. Я потягнула за їхню ручку й переконалася, що це ванна. Не надурили все-таки з окремими ванними кімнатами.

– Не розказуй! Попри все, він залишається найпривабливішим хлопцем у нашій Академії. Гарячий, як та праска, яку я поклала нагріватися, щоби попрасувати свою спідницю.

– Шоста ранку у Лондоні зараз, а ти прасуєш спідницю? – я легко перескочила на іншу тему, щоби зараз не обговорювати ступінь гарячості Маллена в деталях, адже Вів’єн любить таке.

– Мені поклали першу пару, тому так.

Я знову повернулася до кімнати, і кинувши рюкзак на землю, впала на ліжко, обличчям просто у подушку. Другу навіть не мала сил оглядати, залишуся у цій. Я промовила напівсонно:

– Поки ти будеш протирати дупою сидіння в авдиторії, я буду спати.

– Ну ти й коза, – я почула її тихий сміх і вже зрозуміла, що сумую за нею. – Гаразд, йди поспи, ти ж з дороги. Завтра тяжкий день.

– Угу. Реєстрація, знайомство з учасниками, сніданок і репетиція з Майлзом. Розклад, про який я «мріяла» все навчання. Був би, якби не останній пункт.

– Не зарікайся наперед. Все ж краще, ніж протирати дупою сидіння на нудних парах. Солодких снів, Рейч.

– Солодких, Ві.

Я відклала телефон, вдихнувши приємний запах свіжої постелі наповну. Мені б здалося прийняти душ після довгого перельоту, але я не зможу вже піднятися з цієї м’якенької подушки. Заплющивши очі, зразу задрімала, почувши розмито, як гримнули двері у коридорі. Далі вже нічого не відчувала, бо мене накрив сон.

Розплющила очі вже тоді, коли на вулиці було світло, від того, що у сусідній кімнаті хтось голосно стукав столовими приборами по прилавку. Я піднялася, перевіряючи телефон. Трясця, мені треба поквапитися, вже коло дев’ятої. Після ще одного гуркоту, я таки вийшла з кімнати, з метою дізнатися, що там відбувається. І таки побачила невдоволене обличчя міс Бланш.

Вона таки ночувала тут?

– О, добрий ранок. Ти так і не переодягалася з вечора? – сказала вона, оцінюючи мене.

Я поправила на собі пом'ятий светр, ніяковіючи. Так, можливо він зі складками й з маленькою плямою від кави, і навіть попахує неприємно, бо я пробула в ньому весь політ, але яке їй взагалі діло?

– Заснула зразу, як зайшла в номер.

– Це я бачила.

Мені знову стало незручно. Вона таки заглядала у кімнату. А Майлз?

– Сподіваюся, що на реєстрацію ти переодягнешся, хоча часу залишилося не так багато, – продовжила викладачка, продовжуючи робити собі каву. Он чим вона так грюкала.

– Не хвилюйтеся, я все встигну, – відповіла я переконливо, заново оглядаючи кімнату.

Диван складений. Його склали раніше, ніж я прокинулась, чи?..

– А де Майлз? – таки вирвалось у мене, а потім послідувало: – Чи Ви не знаєте, бо не тут ночували?

Гвенделін звела брови, почувши такі запитання від мене. Вона взяла чашку з кавомашини й зробила ковток напою, перш ніж відповісти:

– Звісно тут, ти хіба не чула, що вільних номерів немає? Майлз поступився мені кімнатою, а сам, мабуть, спав тут.

Мабуть?

Я трохи заспокоїлася, почувши це, але все одно це звучало дивно. Помітивши мій розгублений погляд, жінка продовжила відповідати:

– А Майлз не знаю де. Та й хіба повинна? Мені потрібно знати лише те, що він з’явиться сьогодні на реєстрації, а потім на репетиції. А в інший час хлопець вільний робити, що хоче. Як і ти.

Ця репліка звучала ще дивніше, ніж попередня. Можливо, мені почулося? Необхідно випити кави, щоби проснутися, бо я ще ніби у сні. Але спершу душ. Проігнорувавши її відповіді, я просто попередила, що на мене чекає реєстрація, і повернулася до своєї кімнати.