29

Ви гадаєте, що ми дійшли до консенсусу щодо машини?

Ні, ніфіга – кожен з нас поїхав на своїй.

Чесно кажучи, моє бажання їхати з ним кудись уже доходило до мінімальної межі, але, через силу, я таки послухала Майлза і поїхала за ним. Через декілька хвилин ми під’їхали до автомагістралі, яка вела до виїзду з міста. Якого милого?.. Поки Майлз стояв на розвилці, щоби в’їхати у ряд, я порівнялася з його машиною, опустивши скло, і махаючи, щоби він зробив те саме. Нутром чую, як він тяжко вдихнув, закочуючи очі, готуючись так до моїх витривалих запитань, але скло таки опустив, зустрічаючи мене зі своєю фірмовою лукавою посмішкою. На очах були одягнуті чорні окуляри, які не видавали його точного погляду, що ускладнювало мені задачу говорити впевнено:

- Ти що, вирішив мене завести до якогось лісу і вбити, щоби самому поїхати на конкурс? – крикнула так, щоби він почув, слідкуючи паралельно за ланцюгом машин.

Усмішка Майлза стала ще ширшою. Здається, я йому підкинула непогану ідею.

- Не сьогодні, мила. У нас перемир’я, забула? Ми у пошуках студії, – він поправив окуляри, переводячи погляд з мене на дорогу, викручуючи кермом. – Не проґав вільного місця, бо якщо відірвешся – шукати не буду.

Мила? Він що, щось поплутав?

Не встигла я відповісти, як він уже зник у натовпі з машин, залишаючи мене стояти одну. Чорта з два: я вирулила зразу за ним, натискаючи різко на газ і швидко перемикаючи передачі.

Як його автомат прирівняється до моєї механіки? Я швидко розігнала машину до ста двадцяти, акуратно обганяючи машини, наздоганяючи Майлза. У голові вже пронісся переможний гімн, але побачивши мене поруч, додав газу, випереджаючи мене.

- Це ж уже порушення, придурок! – крикнула я, ледь стримавшись, щоби не стукнути по керму.

Навіть тут він мене випередив. І як не злитися то?

Я вирішила бути мудрішою – не грати у перегони й не влаштовувати небезпечних ситуацій. Просто чемно їхати позаду, слідуючи за Майлзом, а він собі якщо хоче, то нехай жене.

Я таки догнала його біля повороту, коли він виїхав на з’їзд, і чкурнула зразу за машиною. Ми поїхали простенькою ґрунтовою дорогою поміж великих зацяцькованих будинків. Ну звісно… Як я могла не догадатися, що ми поїдемо до нього додому?

Він Майлз Маллен. Вчиться на контракті – отже має до біса багатеньких батьків, які і навчання мають змогу оплатити, і машину купити, і точно студію зробити.

І ні, не подумайте, що це говорить у мені заздрість, навпаки – мені його шкода. Майлз не знає ціни грошам, що означає: ніякої самостійності. Та й судячи з пліток інших, такі діти мали багато чого матеріального, а ось уваги…

Ось чому він такий холодний і жорстокий до інших.

Не пройшло і пів віку, як машина хлопця нарешті зупинилася перед якимось будинком. Овва, вони ще багатші, ніж я собі уявляла, адже такого величезного маєтку не має ніхто на цій вулиці. Це ж просто… Вау. Майлз вийшов з машини, обертаючись, щоби знайти мене. Я потяглася за своїми речами, стараючись бути якомога повільніше, щоби налаштуватися витримувати його компанію й надалі. Вдихнула на повні груди, заглушила двигун, і тоді наважилась вийти, зустрічаючись з ним поглядом. Проте ненадовго: дві секунди і я знову нахилилася до дверей, щоби зачинити їх, а тоді міцно стиснувши рюкзак, пішла назустріч, дивлячись на ідеально викладену доріжку з дорогого каменю.

«Хоч би не спіткнутися» – думала я, поки крокувала і таки спіткнулася, коли почула його різкий голос:

- Ще довго будеш сіпатися від мого голосу?

- Нічого я не сіпаюся! – я зразу підняла очі, набираючись впевненості. – Як би ти почував себе, коли б я ні з того ні з сього привезла тебе до невідомого будинку?

- Тут живе моя родина, - відповів Майлз на диво спокійно, знизивши плечима. – Дім пустий зараз, тому.. Чому не скористатися нагодою?

- Скористатися нагодою зробити що?

Майлз якось цікаво пройшовся по мені поглядом. Я скривилася, подумавши про то, над чим той задумався.

- Забудь, – я махнула рукою, ставши коло нього й очікуючи на те, що хлопець нарешті відчинить двері.

Він так і зробив через декілька секунд тихенького глузування наді мною. Думала пропустити його першим, все ж таки це його дім, але Маллен махнув рукою, запрошуючи мене.

Ну… Ок. Тримайся.

Я ступила крок, проходячи у простору, світлу вітальню. Як же некомфортно робити все на німо. Зазвичай я тиха, але зараз…

- Твоя родина нескоро прийде?

Не здивувавшись мого запитання, Майлз, скидаючи пальто, стримано відповів, мигцем кинувши погляд на годинник:

- Годину вільну точно маємо.

Кивнула у відповідь, потягнувшись долонею до рукава, щоби стягнути з себе куртку, але завмерла, як статуя, коли Майлз поманив пальцем до себе і показав, щоби я розвернулася. Е-е-е… У мене аж долоні похололи, але я таки виконала його прохання. Хоче бути джентльменом – о’кей, але він мене навіть цим не купить.

Сіпнувши раз куртку, вона опинилася у його руках, і я знову різко обернулася до нього передом. Моя річ знайшла місце у шафі, а Майлз промовив до мене: