26

Ми з дівчатами сіли снідати разом зранку, коли ні Емма, ні Беа, ні Марі не мали перших пар. Я сиділа втомлена, немов мною підлогу мили цілу ніч, паралельно калатала каву у чашці, розмірковуючи над тим, чи не взяти й собі свіжої випічки бодай трішки? На тарілці лежали круасани, пончики й тістечка, які вибрала Беатріс, коли поверталася з ранкової пробіжки. І вони, бляха муха, пахли настільки смачно…

Скажу так: я помітно схудла за останній тиждень. І ніби все тепер має бути супер-класно, бо це ж те, до чого прагнула, АЛЕ. Знову кляте «але», і полягає воно у тому, що їсти тепер не хочеться ще більше, щоби не втратити те, що маю. Якщо таки їм (у 90% випадків завдяки Ві), то обов’язково звертаю увагу на кількість калорій, які зазначені на упаковуванні, щоби не переїсти денну норму і не набрати вагу заново.

Так, погоджуюсь – я поганенько справляюся.

Поки робила ковток, зустрілася поглядом з Ві. Вона цього разу сіла навпроти. Опустивши погляд, дівчина звернула увагу на мою пусту тарілку. Пізніше можна очікувати повчальних лекцій про те, що не виконую її прохань. Чи, навіть, не потім?..

- Рейч, можна тебе на хвильку?

Я здивувалася, бо прозвучали її слова доволі строго, через що дівчата аж перестали їсти та розмовляти між собою.

- Гаразд, – я відклала кружку, повільно підіймаючись з крісла.

Подруга щось шепнула на вухо Беатріс, перш ніж піти за мною, і наздогнала вже у коридорі. Я не втрималася й зразу запитала, обертаючись:

- Що за тон?

- Забудь. Просто ходімо до моєї кімнати, добре? – легше промовила Ві, від чого я полегшено видихнула і таки зробила так, як сказала вона.

Минаючи стрімкі сходи, я відчинила двері її кімнати. Нещодавно вони з Беатріс оновили інтер’єр: додали більше надрукованих малюнків на стіни, зробивши з них маленьку фотозону, переставили ліжка подалі від вікна, щоби там зробити маленьку чіл-зону з пуфиками та пледами, і наклеїли лед-стрічку на плінтуси, як це було у моїй кімнаті. Досить атмосферно.

- Мене бентежить те, що ти нічого не їж знову, – вона не встигла зачинити двері за нами, як вже випалила це.

Я вдихнула тяжко, крізь невидимий ком, який, здавалося, перекривав доступ до того, щоби набрати повні легені повітря. Знесилено опустилася на ліжко, кажучи:

- Ти ж знаєш, що я їм. Просто не можу більше.

- Ти робиш ті практики, які я тобі залишила?

Захитала негативно головою, посиливши її невдоволення. Це були різні практики для підвищення самооцінки, де треба було впевнено говорити до себе у дзеркало. Я намагалася, справді, проте щоразу це закінчувалося істерикою.

- Діана б не схвалила того, що ти не їж, – вона вперше спробувала усміхнутися, але виходило погано.

Її хвилювання таки брало верх. Я вирішила розрядити обстановку:

- Ох, ти її знаєш… Перше питання, яке вона задає при тому, як дзвонить, так це те, чи я поїла, – закотила очі, але вогник теплоти запалився у моїй душі, коли згадала про родину.

Скучила за ними безмежно. Перед тим, як відправитися підкорювати Америку, потрібно провідати сім’ю у Ліверпулі.

Вів’єн склала руки на грудях, ходячи по кімнаті з одного кута в інший, думаючи щось. Допоки не оглянула кімнату, і затрималася на чомусь одному:

- Ходи сюди.

Поманивши мене рукою, я послухалася. Подруга схопила мене за плечі, і повела до свого дзеркала. Догадуючись, що вона планує, хотіла вислизнути, але не вдалося. Ві мала більше сил, ніж я.

- О, ні, не треба, – прошепотіла я, намагаючись «достукатися» до неї, проте Ві була строга у цьому плані:

- Треба, ще і як!

Вона зупинила мене перед дзеркалом, а сама стала позаду, стискаючи мої плечі.

- Кого ти бачиш перед собою, Рейчел Аддамс?

Я через силу провела по собі поглядом. Так лайново, мабуть, ніхто не виглядав зранку: на голові була яка-небудь зав’язана гулька, яку зав’язала перед тим як піти у душ, старі піжамні штани у противну червону клітинку і розтягнута сіра кофта оверсайз. На ногах тапочки білі з вухами, як у кроликів, а в очах повний відчай. І ще й погано стерта туш залишила слід.

Коли я з макіяжем, то маю гарний вигляд хоча б зовнішньо, так. Проте, коли ось так…

- Бачу ще того лузера, – відповіла спокійно, від чого отримала добрячий ляпас по дупі.

- Ауч, Ві!

Вона пожвавішала, але все одно показувала себе серйозною.

- Пробач, та це було необхідністю за такі слова. Ще раз питаю, кого ти бачиш перед собою?

- Ну… – вона так просто не відстане, потрібно щось придумати. – Ріст у мене нічого такий. Сто сімдесят три – просто ідеально.

- Угу, – погодилася ствердно Ві. – А ще?

- У мене гарний колір очей. Коли вдивляюся у них, згадую маму. Як і всі у моїй родині, особливо бабуся.

- Вона була надзвичайно гарною жінкою. Ти взяла вроду від неї, і ще смієш казати, що не симпатична. Тільки глянь на це миле личко!