25

- Ти запізнилася, – почула я низький тембр, при вході у студію.

Я мусила повернути голову, щоби зустрітися з Майлзом Малленом очима. Сидячи у самому кутку, він розлючено блиснув поглядом, навіть зупинившись гортати якийсь зошит, який тримав у руках.

- На шість хвилин всього лиш, – промовила, перевіривши свій наручний годинник. – Якісь проблеми?

- Ти не цінуєш мій час.

А ти мене.

- Ти також, – відповіла зразу я, підходячи до диванчиків, щоби залишити там речі. – Коли я сказала вчора, що не зможу прийти сьогодні на репетицію, ти зманіпулював мною.

- Це не було проявом маніпуляції. Це був факт, – холодним голосом, немов сталь, промовив Майлз, і піднявся з місця, наближаючись до мене.

Тільки не це! Я склала руки на грудях, і покрокувала до столу, неподалік дивану, щоби стати ніби «за ним». Прослідкувавши за цим, Майлз вигнув брову у німому запитанні. Це ще більше мене розізлило.

- Ти можеш не наближатися так близько? Мені й так некомфортно знаходитися в одному приміщенні поруч з тобою, а ти ще й вкорочуєш пристойну дистанцію між нами, – роздратовано пробубніла, насупившись.

Мені здалося, він був близький до того, щоб не засміятися. Про що він подумав у момент моєї репліки, що його так потішило? Але замість цього просто стиснув губи у лінію, різко відповідаючи:

- Ох, не лести собі. Ніби я дуже хочу бути поруч з тобою.

- Тоді, власне, чому ти досі тут?

Брови у Майлза нахмурилися ще більше від зайвих запитань, і я відвела погляд, не виводячи нас на ще більший конфлікт. Закотивши очі, я махнула рукою:

- Проїхали. Що ти хотів?

Зошити, які досі були у його руках, розклалися переді мною на столі. Хлопець розгорнув один, і я звернула увагу на тексти, написані його почерком. Досі таким же акуратним по моїй пам’яті.

- Відкриваю двері до потаємного – своїх текстів. Можна взяти деякі рядки з цього зошита для нашої пісні.

Нашої.

- А тут… – продовжив захоплено, поки я стояла, здивовано витріщаючись. – Ноти. Деяка мелодія, яка так і не стала повноцінною піснею. З ними також можна щось придумати...

- Зачекай хвилинку, – зупинила його розповідь своїм рішучим голосом, нахилившись і спершись ліктями об стіл. – Ти думаєш, що я хочу співати написану тільки тобою пісню? А як же мої тексти?

- Ми обоє знаємо те, що у мене це виходить краще.

Ну це… Капець! Як він сміє?

Випросталася, гордо піднявши підборіддя. Я була на межі до того, щоби зірватися, і кинути зошити йому у пику, проте натомість наказала собі у думках контролювати гнів настільки, наскільки це можливо. Я ж обіцяла.

- Це вже не буде називатися спільною роботою, про яку ти так впевнено говорив вчора, партнере. Я теж хочу писати пісню. Мало того, вже маю декілька ідей.

Його погляд недовірливо ковзнув по мені. Я зібрала зошити в одну купу, і закинула їх у свій рюкзак. Сказала, не чекаючи його наступної відповіді:

- Я таки гляну на них, але все одно вирішальне слово залишиться за мною.

- Хто тобі це сказав?

Один його кутик губи піднявся вгору, ніби знущаючись.

- Мені не потрібні чиїсь зайві слова, Майлз. Якщо я хочу брати участь – я це зроблю. Тим паче, що ми дует і маємо одинакові права.

Я пишалася тим, наскільки впевнено прозвучала. На моєму обличчі навіть з’явилася перша щира усмішка, але я зразу подавила її з викликом, дивлячись на партнера. Подумати тільки: не на ворога тепер – партнера. Мені точно знадобиться якийсь час, щоби звикнути до цього. Майлз кинув оком на сумку, де лежали його тексти, і тут мене осінило… Точно – колись він мовив про те, що мало хто має до них доступ. І що найважливіше: тоді я була першою, кому той давав оцінити нові пісні. Чи нагадає хлопець мені про це? Ми ж зовсім не такі близькі зараз. І чи забере зошити назад?

- Гаразд, – знизив плечима той, скидаючи з себе куртку. Я хотіла вдарити себе за те, що під час цієї дії задивилася на його сильні руки, які відкривала біла футболка. Фу. – Зрештою, це ж я запропонував іти на компроміси.

Компроміси? Я і Маллен? Це взагалі реально? Та ну…

Майлз підійшов до шафи зі студійним приладдям, витягнувши дві пари навушників, і одні простягнув мені.

- Ходімо, нам треба розспіватися.

Вручивши мені їх у руки, не чекаючи мене, зайшов у студію звукозапису, щоби налагодити все. Поки я надягала навушники, почувся звук мого телефону. Діставши його з кишені, перевірила, хто мені набирає, і як відчувала, що це Ві. Я скинула, вирішивши, що наберу пізніше, і вимкнула звук. Поки я репетирую, у мене є головне правило – не відволікатися. Проте, я могла б задуматися над зміною цього правила, коли Майлз зі мною.

***

Я гримнула дверима голосніше, ніж зазвичай, чим привернула увагу Вів’єн і Беатріс, які щось дивилися по комп’ютеру у вітальні. Знявши джинсову куртку, зайшла у вітальню і сіла біля них, почувши запитання найкращої подруги: