23

Вся ця картина, можливо, для когось виглядала не дуже приємною, але для мене була прекрасною. Я чисто б через відсутність такої великої фізичної сили не змогла б так зробити, якщо навіть і дуже хотіла, а ось Маллен здійснив усі мої забаганки. Задивившись на те, як він тримає мого колишнього угорі за одну лиш куртку, а той дивиться на нього у відповідь з невимовним переляком, навіть не помітила, як на ґанок вибігла Ві. Вона спершу подивилася на мене, чекаючи бодай якихось пояснень, але я стояла немов вкопана.

- Тебе ніколи не вчили бодай елементарним правилам ввічливості? Якщо ні – то цього тебе навчу я, але не дуже приємним способом, – строго та різко промовив Маллен,

- Не треба…

- Тоді проси вибачення. Переді мною, і перед Рейчел.

Мої брови злетіли вверх, коли почула пропозицію Маллена. Дуже цікаве прохання. Буде незвично, якщо Девід виконає його. Проте дивлячись на його очевидну програшну позицію – у бідолаги просто немає іншого вибору.

- Але ж…

Він гепнув його тіло об двері, від чого дерево аж затремтіло, а Девід заверещав. Ві підійшла до мене й смикнула за рукав:

- Не знаю, яким чином тут опинився Майлз, і чому він тримає його так, але мені це подобається.

- Мені теж, Ві, – погодилась я, лиш мигцем відповівши їй поглядом, а потім знову сфокусувалася на хлопцях:

- Не з тих слів починаєш, – засичав Майлз, вп’явшись у нього лютим поглядом.

- Пробач, незнайомий чувак…

Ще один рух у двері Девідом. Той поблід від жаху, не усвідомлюючи від чого отримав другий стусан:

- Майлз. Моє ім’я – Майлз, – наголосив хлопець, притиснувши його міцніше.

- До-о-о-бре, Майлз, вибач. І ти, Рейчел, пробач мені.

Договоривши, його тіло різко впало до землі, боляче приземлившись на п’яту точку, бо Майлз просто-таки відпустив комір Девіда. Витерши руки об пальто, що було дуже принизливо для мого колишнього, Майлз обернувся до мене, пильно оглянувши, але не сказавши ні слова. До чого був цей погляд? Тільки він сам знав. Від Маллена мене відволік тільки зойк Девіда, який намагався піднятися, але йому ніяк це не вдавалося.

- Ну допоможіть хоч хтось! Вів’єн, ти ж моя кузина!

- А Рейчел моя найкраща подруга, козел, яка пам’ятає, що я люблю форму звертання «Ві», – вона схилилася над ним так, що я б не здивувалася, якби копнула його до всього, що він і так пережив.

- Що ж ти за чоловік такий… – проскугнів Майлз, явно втомившись спостерігати за цим всім, і одним легким рухом підняв його з землі, підштовхнувши його до машини. – Вали, поки я не розлютився ще й на те, скільки часу ти у мене вкрав.

Девід квапливо закивав, і поспішив зникнути, поки не нарвався на повтор. Перед тим, як поїхати, він подивився у мою сторону з презирством і, скривившись, нарешті помчав геть. Чесно кажучи, аж дихати стало легше, коли його машина зникла за горизонтом.

Тепер я була вільною. Що водночас дорівнювало одинокою.

Але знаєте… Краще одинокою, ніж з таким ставленням партнера до себе. Попри всю мою нелюбов до мого тіла і до мого зовнішнього вигляду, я поважала себе за свій характер. І так, іноді бувають зриви, з кожним днем все частіші й частіші, але ж я вийду з цього, бо я сильна, так?..

«Ні, ти вже давно не сильна, Рейчел. Здайся».

Моя підсвідомість грала брудно проти мене. І я не знала, як дати цьому раду – це лякало найбільше.

- Я вийшла буквально на три хвилини, а тут сталося ціле шоу, – Ві заговорила першою з нас, звертаючись до Майлза. – Що ти тут робиш?

- Мене це питання теж цікавить, – ледь чутно поворушила вустами я.

У горлі пересохло, мене мучила спрага. Губи також покрилися твердою шкірочкою, яку я так любила здирати до крові. Я акуратно облизала нижню губу, щоби хоч таким чином її зволожити. Майлз склав руки на грудях таким чином, як я, і спокійно промовив:

- Я писав тобі вчора про те, що потрібно підписати всі потрібні папірці на конкурс. Ти цілий день ігноруєш мої дзвінки й повідомлення сьогодні.

Чорт візьми, я зовсім про це забула!

Що робити? Що казати?! Думай, думай...

- Якщо ігнорую, то, може, це значить «не можу відповісти/прийти»?

Ми з Ві перекинулися поглядами й вона кивнула на мою репліку. Вона була головною ініціаторкою того, щоби я залишилася вдома.

- Але це потрібно зробити сьогодні.

- І якщо не зроблю, що тоді?

- Тоді тебе дискваліфікують. Я поїду на конкурс сам, - випалив він і задумався, навіть не договорюючи всього, що хотів сказати.

Я здивовано вигнула брову. Ех, Майлз-Майлз, це ж був такий шанс для тебе, дурнику. Я сама про себе усміхнулася, коли він виставив руки наперед і почав:

- Ну, о’кей, раз така справа, і ти не хочеш…

- Ану стій, - я впевнено зупинила його. – Я буду там через десять хвилин. Ти підвезеш мене.

Це було сказано зовсім не як прохання, а як указ. Майлз, почувши його, дзвінко розсміявся, спантеличивши нас обох з Ві.