21

Попередження: всі чутливі читачі, читайте, будь ласка, главу з обережністю. Вона містить не дуже приємні описи щодо зради і певних психологічних проблем, які пов'язані з низькою самооцінкою. Дякую.

Я вийшла першою, щоби прогріти машину, поки Мерсі ще пішла до вбиральні. Мене досі картали думки про те, що «я роблю неправильно», що «менше знаєш – краще спиш» або «для чого мені це бачити?» і т.д. Але в інший момент, хотіла на всі сто відсотків переконатися у зраді, щоби потім не шкодувати.

Моя нова знайома вийшла з ресторану і помахала мені рукою, типу «їдь за мною». Кивнувши, я завела двигун. Дочекавшись моменту, коли вона поїхала першою, увімкнула передачу та рушила з місця. Я старалася сфокусуватися на дорозі, але руки все одно трусилися при малій думці про те, що відбудеться через декілька хвилин. Деколи на очах з’являлися сльози, але я швидко стряхнула їх.

Що б порадила мама, якби я сказала їй про цю ситуацію? Яким би словом вона мене втішила? Як мені її не вистачає…Тато б точно не залишив все так, як зараз. Поїхав би до Девіда, щоби дати пару стусанів за мене. А зараз я сама по собі. І стусанів можу тільки я сама. Ну або Ві. Проте, я не дозволю їй цього зробити. На жаль, чи на щастя, він, як і є, так і залишиться її кузеном, і розпалювати ненависть між ними я не збираюся.

Ми під’їжджали до готелю. До місця, де я розставлю всі крапки. Я впевнено вийшла з машини, коли Мерсі вже чекала на мене коло входу. Стиснувши руки у кулаки, я підійшла до неї.

- Готова? – запитала вона мене, коли я опинилася поруч.

- До цього хіба можливо бути готовим? – я закотила очі, проходячи повз, зразу у приміщення.

Декілька пар очей покосилися на нас, коли нові лиця зайшли до готелю. Я трішки оступилася, але Мерсі мене підштовхнула йти далі, прямо до рецепції. Ну гаразд… Крок за кроком, я опинилася на місці, а нова знайома стала поруч.

- Доброго вечора, мені, будь ласка, ключ від 653 номеру, – сказала впевнено вона, осліплюючи хлопця на рецепції своєю блискучою усмішкою.

Він завмер так, ніби був згоден не тільки цей ключ дати, а й сто інших.

- Доброго. Ваше ім’я, міс?..

- Мерседес.

- Чудово. Ця леді з Вами? – запитав ввічливо той, вказуючи на мою статуру.

- Так, вона у гості, – зразу відповіла дівчина, кинувши на мене погляд.

Я не виглядала настільки впевненою, як вона зараз, і це було помітно. Але тільки не чоловіку з рецепції. Знайшовши потрібний ключ у себе за стійкою, він протягнув його нам, усміхаючись у відповідь.

- Ось Ваш ключ. Гарного вечора, дами.

- Навзаєм, – відповіла Мерсі, і схопивши мене за лікоть, потягнула до ліфта.

Тільки ми опинилися трохи далі від людей, я запитала:

- А як же спитати у якому номері Девід?

- Я знаю, де він. Ми зараз йдемо туди. Якби ми зайшли просто так, нас би не пустили, тому я забронювала номер тут для себе.

Я кивнула, слідуючи за нею. Приїхав ліфт, ми зайшли всередину. Я повтирала мокрі долоні об штани, закусуючи губу. Час тягнувся занадто повільно. Навіть при тому, що я нічого не з’їла за день, тільки пила каву, воду, і келих беззалкогольного вина, мене почало нудити. Тягуче таке, неприємне, почуття. Реально задумалася над тим, щоб втекти звідси й просто написати у повідомленні Девіду, що все знаю і це кінець, але я вже тут…

«Не здавайся, Рейчі» –  подумала я про себе, але мій внутрішній голос говорив зовсім інше:

«Ти слабачка, Рейчел. Так тобі й треба. Тікай. Тікай. Тікай. Тікай. Тікай. Тікай. Тікай. Тікай. Тікай. Тікай. Тікай. Тікай. Тікай. Тікай. Тікай. Тікай. Тікай. Тікай. Тікай. Тікай…».

- Досить!

Мерсі різко обернулася до мене, шоковано оглянувши, і запитала:

- Що з тобою?

Тільки тоді я зрозуміла, що сказала це вголос. Ого, це дуже ненормально. Я потрохи сходжу з розуму? Не дивно, з такими то подіями..

- Ні, нічого. Забудь, – розсіяно відповіла я, відвертаючись.

Ще трохи поспостерігавши за мною, вона домовила:

- Ти можеш відмовитися, якщо не готова.

Ну ось знову!

- Я ж сказала, що готова. Нас від правди розділяє лише декілька кроків. Вже занадто пізно, щоби казати «ні».

- Ну… Як знаєш, – знизила плечима та, обернувшись до дверей, бо якраз залунав дзвінок, що означав, що ми на місці.

Я видихнула, виходячи за нею. Шляху назад немає, я мушу це зробити.

Коридор був занадто пустий, тиха напружувала. Я стала ще голосніше стукати підборами, щоби не піддаватися паніці. Мерсі взагалі поводилася так, ніби йшла по трофей. Вона зупинилася перед деякими дверима і показала мені на них пальцем.

- Ось його номер.

Тільки я хотіла мовити слово, дівчина різко постукала. Я аж підскочила від цього звуку. За ним послідував голос… Голос Девіда Піттерса. 

- Хто там?

- Сер, це доставка у номер! Наш готель хоче зробити вам комплімент у вигляді невеличкого подарунка, – впевнено заговорила та, підморгуючи мені бровами.