17

У мене звело вилиці, аж настільки міцно я стиснула зуби, коли сиділа, чекаючи вердикту. Дівчата теж були поруч. Вони намагалися щохвилини відволікти мене якимись щоденними темами для розмови, але я була сфокусована лише на одному – перемозі.

Я хотіла, я прагнула, я заслужила на неї!

Ще декілька хвилин тому ми сиділи в їдальні і я з нервів з’їла цілу тарілку млинців, від чого мене почало нудити. Я ледь стримувала не полетіти у туалет при дівчатах. Мої очі сканували Майлза, який сидів навпроти, теж чекаючи на новини. Занадто спокійно розмовляє зі своїм дружком Тайлером. Навіть встигають перекинутися декількома жартами. Ідіоти.

- Ти крізь нього зараз дірку пропиляєш, - я сіпнулася від слів Вів’єн, і звернула увагу на неї.

- Мене нервує його присутність. Чому за останній час його стало так багато в моєму житті? Яке було щастя, коли я не бачила його все літо!

- А чому ти так часто говориш про нього?

Я прокліпалася, осмислюючи її питання.

- Ну в сенсі, ти знаєш, що виграєш, тоді чому так переймаєшся про Майлза? – пояснила вона, теж мигцем глянувши на нього.

Маллен також подивився на нас у той момент. Він хитро усміхнувся і підморгнув Ві, від чого вона скривилася й знову обернулася на мене.

- Тому що зараз він робить все, щоби його ім’я крутилося у мене у голові.

Я глянула на свої руки, які розгладжували невидимі складки на брюках. Ві змінила свою увагу на Емму, яка щось говорила їй на вухо. Беатріс з Марі повернулися додому, бо очікування було занадто довгим. Здавалося, що пройшло вже більш ніж дві години, але ні – ми сиділи тут всього пів години. Знущання. Так довго комісія ще не затримувалася, і від розуміння цього ставало дійсно лячно. Вони сто відсотків не могли визначитися, чи я, чи Майлз.

Моє переконання в перемозі вже не було на сто відсотків впевнене.

Я спробувала взяти себе у руки й не піддаватися паніці. Так мене колись вчила мати. Як виглядала б ця ситуація, якби вона була поруч? Вона б точно сказала, що краще мене немає нікого. А якби тато? Він точно б не залишив мене саму. Навіть не бувши у Лондоні, він би подзвонив і говорив зі мною весь цей час, розказуючи про те, як мама сьогодні готувала йому сніданок або гірше – згадував про смішні моменти мого дитинства.

***

« - Вибач, серденько, але я покину тебе скоро. Назавжди, – шепотіла мама, на останніх подихах, коли я сиділа біля її ліжка, тримаючи міцно за руку.

- Ні, мам. Я не дозволю, - крізь сльози прошепотіла я, знаючи, що все одно не зможу втримати її. Вона занадто слабка, і її біль вже ледь терплячий.

- Ти мусиш, - мама потягнулася до мого непричесаного волосся, і поправила його, заправивши за вушко. – Мені дуже шкода, але далі ти мусиш навчитися жити без мене.

Я не могла сказати ні слова, так душили сльози. Але я не могла розридатися при ній. Не хочу, щоби вона на останок переймалася ще цим.

- Тато буде поруч. Ви залишитеся одне в одного.

- Він не зможе без тебе. Як і я, мамо.

- Я завжди буду поруч, хоч і не фізично. Будь ласка, підтримай його, коли я піду.

«А хто підтримає мене?» – пролунало у моїй голові, але я не наважилася це спитати вголос.

Я сиділа в лікарні з татом щодня, забувши про школу, хлопця, друзів, гурток з вокалу, тому про свій зовнішній догляд я давно забула. Не могла покинути її таку самотню й перелякану. Вона майже дивилася в очі смерті. Щодня я прокидалася з думкою, що от ось-ось їй стане краще, вона поправиться, але з кожним днем хвороба з’їдала її все більше й більше.

- Мам, не кажи цього, будь ласка. Можливо, нові ліки подіють.

Мама постаралася усміхнутися до мене, навіть при сильному болю. Вона також знала, що це не так, але відповіла:

- Можливо, серденько.

Я поклала голову на її ліжко, пригортаючись ближче. Вона ніжно погладила мене по голові, а потім я почула, як вона обережно, придавлюючи стогін, почала відсуватись.

- Що ти робиш? - запитала шоковано я, не розуміючи, що вона робить.

- Я хочу обійняти тебе. Можеш лягти поруч?

- Тобі буде боляче.

- Ні, серденько. Найбільше мені боляче не обіймати тебе, коли тобі погано.

Вона ледь підняла руку, запрошуючи мене до себе. Я витерла сльози рукавами та потяглася до низу, щоби зняти взуття. Мама терпляче чекала, коли я залізла до неї на ліжко, стараючись не зачепити її сильно. Я акуратно поклала голову їй на груди, не лягаючи на неї цілою вагою, і поклала руки їй на худу талію. Я могла одною рукою обійняти її всю – настільки вона схудла від хіміотерапії. Повільно піднявши свою руку, мама поклала її на мою голову, притискаючи ближче, і важко видихнула, схлипуючи. Я знала, що намочу їй сорочку своїми сльозами, намагаючись відсторонитись, але мама не відпускала мене. Так ми й лежали мовчки. Якраз тато з’явився за дверима, дивлячись на нас через скло. Я бачила його сльози на очах, коли він дивився на нас. Тихо зайшовши, він підійшов до нас. Також легенько погладив мене по голові й нахилився над ліжком, цілуючи маму у щоку. Мама підняла свій погляд на нього, дивлячись з тою самою найніжнішою любов’ю, як і раніше. Він поклав свою руку на наші та сів поруч, уважно дивлячись то з ніжністю на неї, то з переживанням на мене.