16

Дні перед відбором летіли зі швидкістю світла. Ми з дівчатами звикали до присутності ще одної сусідки – Беатріси. Вона легко влилася в наш маленький колектив, показавши себе з дуже доброї та чуйної сторони. І Вів’єн вона почала подобатись, але поки що подруга не наважується робити більш рішучі кроки, аніж піти разом поприбирати й купити продуктів.

До мене таки хотів приїхати Девід, але я попросила його відкласти приїзд на ще один тиждень, адже мені потрібно було ретельно підготуватися до прослуховування, через що ми знову встигли посваритися. Зловила себе на думці, що стала виснажуватися після банальної розмови з ним. Тим паче тоді, коли він розповідав про одне й то саме – або про роботу, або те, що він їхав у гості до батьків і його мати передавала мені «привіт», який певно сам Девід і придумав. Чому? Банально, тому що його батьки не дуже схвалюють мене в плані майбутньої невістки.

Прослуховування мені поставили на п’ятницю – крайній день для здачі пісні. Доволі символічно. А що ще типовіше – після мене зразу був назначений Майлз. Хто б міг подумати?..

Але я раділа, що він був у черзі не швидше мене. Це б знизило шанси на те, що мене будуть уважно слухати.

Я поклала голову на коліна й прислухалася до шуму вітра на фоні. Сказати про те, що я переживала перед завтрашнім прослуховуванням? Ні. Але затамувавши подих, відчувала, як неприємно тяжко у грудях. Так ніби є якась невирішена справа.

Майлз Маллен, чому ж ти так заважаєш?..

Flashback

«Як мені з ними поводитися?» - подумала я, коли підходила вперше знайомитися зі своїми новими одногрупниками в академії.

Тепер я починала шкодувати, що не пішла з Ві в одну групу гітаристів, а захотіла піти окремо на вокал. З нею це було б легше, адже вона зовсім не боїться нових людей. Ві легко знайомиться, знаходить спільні теми для розмови, підтримує діалоги інших, а я… Занадто закрита. Якщо до мене не підійдуть самі, то вірогідно, що я теж не наважусь.

Але зараз час щось змінювати. Це ж зовсім новий етап життя. Цікавість брала верх над страхом, тому набравшись моральних сил, я рішуче підійшла до найближчого кола дівчат.

- Привіт. Ви з першої групи по вокалу, так?

Ті відірвалися від своєї розмови, і втупилися на мене.

Так… Спокійно, Рейчел. Не впади.

Оглянули коротко мою статуру без захоплення, що я аж стала ніяковіти за те, що взяла прості вузькі джинси та чорну сорочку, де на спині була пришита мною величезна наліпка з Бітлз. Здається, потрібно було взяти щось нарядніше. Я зовсім не схожа на них… Вони немов тільки-но з фотосесії прийшли.

Добре, що хоча б взяла черевики, які змусила мене натягнути Ві. Якби прийшла у конверсах, то певно крізь землю провалилась.

Одна з дівчат, висока блондинка, байдуже запитала:

- Так, а ти?

- Теж. Мене звати Рейчел.

- Добре, Рейчел. Іди запишись у відомостях про присутність, - проінформувала швидко вона, і знову заговорила з дівчатами, удаючи, що мене немає поруч.

- Я записалася вже… - хотіла додати, але зрозумівши, що мене вже ніхто не слухає, ніяково кивнула і пішла.

Сама ласкавість.

Я сіла на вільну лавку неподалік всіх і відкрила журнал із планом. Сьогодні у нас екскурсія академією – місцем, де я буду навчатися наступні, як мінімум, три роки. Повірити важко, що я студентка найкращої музичної академії у світі. Скільки ж було витрачено сил, щоби досягнути можливості вчитися тут… Чи не сон це все? Ущипніть хтось мене!

- Класна сорочка, я зацінив, - раптово промовив хтось позаду, майже мені на вухо, і я обернулася на звук.

Наді мною схилився незнайомець, пильно вдивляючись на мою спину, а потім і на обличчя. Його губи були викривлені у легкій усмішці, а очі… Ох, як же гарно виглядали його очі, коли світло впало просто на яскраві світло-карі зрачки. Скуйовджене волосся середньої довжини, яке було видно, що вкладав гелем, і хоч може й не дуже вдало, проте яке так пасувало до його овалу лиця. А ця рівна, міцна статура й ідеальний британський стиль одягу… Ще б йому не бути таким рішучим у діях та словах…

- Дякую, - мій рот на автоматі відповів ввічливістю, поки увага була повністю сконцентрована на його ідеальній зовнішності, але сама думка про те, що я зараз витріщаюся на нього, як дурепа, повернула мене до реальності. –  Якщо це, звісно, не жарт.

- Чого б мені жартувати? Бітли дійсно класні, і я радий, що є люди серед нашого покоління, які слухають їх.

- Ти серйозно? Таких же багато, ні? Хто з нашого покоління не слухає Бітлз? Мабуть, тільки ті, хто не хоче пізнати якісну красиву музику. Їхні хіти може зрозуміти кожен, якщо постарається, і через це буде нагороджений всім спектром емоцій: від сліз через розпач до сліз від щастя. Така музика, як у них, живе вічно, бо вона цим всім…

Я запнулася, коли зрозуміла, що сказала ці слова занадто «у своєму стилі», який рідко хто, і коли розуміє. Відтоді як померли батьки, мені стало тяжко виражати свої думки, як раніше. Вони часто виходили незв’язаними, розмитими, далекими... На жаль, це виглядало так, ніби я відстала у розвитку, тому деякі люди, навіть толком не почавши розмови, відсахувалися від мене. І я боялася, що зараз відбудеться те саме.