15

У п’ятницю я сиділа на концерті іншого потоку духовиків у актовій залі й нервувалася, очікуючи результати. Сьогодні мають розвісити списки тих, хто пройшов на відбір, і хто у який день йде на прослуховування. Місис Грей погодила моє демо і відправила комісії зразу ввечері. Про ситуацію з Малленом і його бюджетом ще нічого не було відомо, ректорат, як на зло, тягнув до останнього. Тому дізнаюся про це я також зараз, що ще більше лоскоче нерви.

А щодо розмови з Девідом…

«Я сіла на лавці у парку навпроти академії після пари та набрала номер свого хлопця. Вперше відчула якесь незручне хвилювання. Було таке відчуття ніби все скоро закінчиться.

- Алло? – промовила я, коли гудок вже більше не йшов.

Повисло незручне мовчання, а потім хлопець почав:

- Привіт. Ти щось хотіла?

Я щось хотіла? Тобто він не хотів зі мною говорити, а подзвонив тільки через те, що я пригрозила йому у повідомленні?

- Ти не хочеш мене більше чути?

- Ні, до чого тут це? – відразу промовив Піттерс, заспокоюючи мене. – Я думав щось трапилося, коли ти так багато писала, при тому, що казала, що не хочеш мене бачити.

- Нічого не сталося. Я просто хотіла тебе почути. Ми закінчили не так, як треба.

- Он як?

- Я б хотіла, щоб ти провів мене у п’ятницю перед моїм від’їздом, і шкодую, що не сказала про це прямо. Але у мене питання до тебе інше: ти думав взагалі про те, щоб провести мене?

- Звісно, але ж ми посварилися, - відразу повторив він причину, і я стиснула губи.

Але його слова звучали впевнено. Значить не бреше.

- Нам треба зустрітися. Я не знаю, чи зможу приїхати найближчим часом, але, можливо зможеш ти?

Знову протяжна пауза, від якої я почала нервувати. Я оглянула всіх інших студентів навколо, намагаючись сфокусуватися на них і на тому, що вони роблять – хтось грав на гітарі, тренуючись до заняття, хтось сидів на траві на пледі і їв сендвічі, а хтось теж переписувався в телефоні або говорив, як я, але все одно думала про його відповідь. І я б дуже хотіла, щоби вона була позитивною.

- Я спробую приїхати на наступний тиждень, але це ще не точно.

І ці слова були для мене як бальзам на душу.

- Чудово. Я буду чекати.

- Я ще потім напишу тобі, котику, у мене багато роботи.

- Гаразд.

Після цього він поклав трубку, не сказавши нічого більше. Я засмутилася, сподіваючись почути від нього хоча б одне питання про навчання, про те, як я розмістилася або доїхала, але знову ж таки цього не сталося…».

Мій хлопець під вечір дійсно написав, спитавши про те, як пройшов день, але на самі мої розповіді у голосовому повідомленні взагалі не реагував. Іноді навіть залишав їх не прослуханими. Скоріш за все дійсно завал з роботою. Поговоримо про все, коли він приїде.

Збоку від мене сиділа Вів’єн. Вона, мабуть, побачила те, як мій погляд нервово смикається то туди, то сюди, або як я різко вдихаю, і поклала свою руку на мою, легко стискаючи. Я підняла на неї очі, коли дівчина прошепотіла мені:

- Не хвилюйся так. Ти пройдеш.

Ох, якби річ була тільки в цьому…

Несміливо усміхнувшись лише кутиками губ, я спробувала трішки розслабитись. Зручніше сіла на стільці й перевела свій погляд на сцену, додивляючись концерт.

Після закінчення всіх виступів, ми вкотре поаплодували та поспішили вийти назовні. Я майже розслабилася, але деякий страх все одно був присутній. І він був не за себе – я була впевнена, що пройду. Але чи є там ім’я Майлза…

Підбігла до стенда, Ві за мною. Там вже зібралося декілька моїх знайомих магістрів, які теж подавали заявку. Я коротко кивнула їм і очима почала шукати даний список студентів, і…

- Чорт візьми, він є у списку! - промовила я, коли побачила його ім’я та прізвище недалеко від мого.

- Лайно… - прошепотіла Вів’єн, почесавши підборіддя.

Я заплющила очі, і в думках повільно порахувала до десяти, щоби заспокоїтися.

Ну як таке могло статися? Чому цьому хлопцю по життю так щастить? І чому він завжди хоче втрутитися у мої грандіозні плани? Хіба йому було мало тих перемог, які він здобув за всі чотири роки? Він не заслужив ще й на цю.

І як по сюжету його голос позаду нас пролунав:

- Я ж казав: не радій завчасно. Життя дуже непередбачувана річ, ти так не вважаєш, Рейчел?

І ця його спеціальна красива окрема нотка з якою він промовляє моє ім’я… Я начепила на себе усмішку у всі 32 та повернулася до нього. Він задоволено пройшовся по моїй статурі поглядом й затримався на тій самій усмішці, не стримуючи й своєї. Ві нетерпляче дивилася то на мене, то на нього. Я, наважившись, впевнено сказала:

- Я не знаю, як це тобі вдалося, Майлз, але вже нехай так і буде. Це лише стимул працювати більше, щоби з тріумфом виграти у тебе.