12

- Овва! Тут так все змінилося. Я спершу думала, що не туди зайшла, – вигукнула Вів’єн, знайшовши мене за одним із столиків.

Я сіла у нашій улюбленій кав’ярні неподалік від академії, взявши собі какао і невеликий круасан у надії, що хоча б щось поїм. Також захопила капучино для Ві. За літо тут встигли зробити ремонт: оновили шпалери на більш ніжні (до того був різкий коричневий – зараз теплий персиковий), змінили уніформу та замовили нові меблі. Подруга підсунула стілець ближче до мене і сіла, вдихаючи аромат запашної кави з кружки.

- Рейчел, ти точно знаєш шлях до мого серця – це чашка цього прекрасного капучино з корицею. Дякую.

- Будь ласка,  – відповіла щиро, відпиваючи зі своєї кружки.

- Так що з розкладом цього року?

Моя рука потягнулася до сумки, щоби вручити листочок з розкладом Ві. Вона взяла його і стала розглядати все написане, поки я знову перевіряла, чи не прийшли нові повідомлення.

- Це доволі непога… – подруга замовкла, коли побачила мій насуплений вираз обличчя. – Що з тобою?

- А? – спитала здивовано я, коли підняла погляд на неї.

- Таке враження, що зараз заплачеш. Що сталося?

- З чого ти взяла? Ні, я просто... 

- Рейч, не зли мене. Кажи,  – наполягла вона, коли я «ламалась», але все ж відповіла:

- Я написала Девіду, як тільки вийшла з дому сьогодні. Він досі не переглянув повідомлення.

- Ти наважилася йому написати? Знову першою? Рейч…

- Так, бо я сама просила його не зв’язуватись зі мною, але… Ві, він ніколи нікого так довго не ігнорує. У нього сьогодні робочий день, а його робота пов’язана з клієнтами, які пишуть у чат для консультації. Девід мусить бути у мережі. Я боюсь, що він спеціально не хоче читати моє повідомлення.

- Сучий син! – різко випалила Вів’єн і зразу ж прикрилася, бо на нас стали озиратися люди. – Рейчел, благаю, не принижуй себе. Такий хлопець, як він, такого не вартий.

- А який вартий? – прошепотіла я, риторично, вже майже дотягнувшись до круасана, але у найвідповідальніший момент забрала руку.

Їсти у стані стресу – це прямий шлях до компульсивного переїдання. Краще випий води. *

О, Боже, моя свідомість мені зовсім не допомагала.

Я закусила губи й заховала руки під стіл. Мене завжди видавали мої різкі рухи руками: або як я дерла нігті, або як нервово поправляла волосся, зачіпала шию тощо. І впевнена, що Вів’єн помітила це: її кружка з напоєм затрималася біля рота, але вона так і не надпила, а спитала:

- Чому ти не їж?

Починається.

- Не голодна, – знизила плечима я, не знаючи, де подіти руки.

- Ти їла зі мною вчора зранку, і то трішки. Потім взагалі не бачила тебе на кухні. Від того часу ще не хочеться їсти?

- Е-е-е, ні.

Знали б ви, як ці питання діють на нерви. Але я намагаюся контролювати себе, як тільки можу.

- З’їж хоча б шматок.

- Я візьму з собою, добре? Тобі полегшає від цього?!

Хоча іноді мені все ж не вдається стриматися.

Вів’єн вигнула брову, шоковано споглядаючи за мною, поки я втомлено покрутила головою і накрила її руку своєю.

- Вибач, я сьогодні сама не своя.

- Це через Девіда, чи є якась ще причина, про яку я не знаю? Ти лякаєш мене, Рейч.

Ледь стрималася, щоби нервово не розсміятися.

Можливо, мені варто піти на сеанс з психологом? Я так довго тягнула з цим, і бачу, що дарма. Мій вигляд у дзеркалі мені досі не подобається. Уночі мучать жахи, особливо тоді, коли сняться батьки, і після них я прокидаюся у сльозах і холодному поті. Стало важче знайомитися з новими людьми, відкриватися комусь або просто говорити спокійно. Після смерті батьків я стала агресивнішою – це факт, який часто намагаюся заперечити.

Боюся, що цей стан повільно вбиває мене. Він не дає повноцінно жити. Я понад все хочу від нього звільнитися, але поки що марно.

У мене вже раз був стан ремісії, коли я вчилася на першому курсі. Тоді, здавалося, що життя налагодилося і далі все буде чудово – я нормально харчувалася, завела нові знайомства, веселилася на найкращих вечірках старшокурсників, вчилася, відвідувала класні тренінги, конкурси, поки... 

Поки Майлз Маллен не розбив мене знову під кінець навчального року.

- Рейчел, ти тут? – Вів’єн поклацала пальцями переді мною, щоби привернути мою увагу.

Я покліпала очима, щоби позбутися темної пелени перед очима, паралельно закидаючи папір з розкладом у сумку.

- Я розповім, коли наважусь, і, сподіваюся, це буде скоро, але, Ві, прошу, не змушуй мене.

Вів’єн взагалі виглядала спантеличеною. Вона допила свою каву і відсунула кружку, дивлячись уважно на мене. Їй уже треба було збиратися на заняття, але дівчина ще не наважувалась піднятись першою.

- Якщо це не принесе тобі якоїсь шкоди, то гаразд.