10

POV Rachel

– Хоча ні, забираю свої вибачення назад, – оглянула хлопця шоковано, виявляючи, що від моїх обох напоїв залишилося максимум грамів двадцять.

Майлз Маллен, який весь час до того спостерігав за новенькою величенькою плямою на своїх грудях, повільно підняв очі на мене. По моєму тілу пройшов несподіваний струм, від якого я ледь не випустила стаканчики з рук, але таки змогла витримати його інтенсивний погляд. При цьому освітленні його очі були майже чорними, і вони так привертали до себе... Але й лякали водночас.

– Чого-чого, але того, що я буду весь мокрий при нашій зустрічі – не очікував.

Здається, у мене аж вуха почервоніли від його двозначної фрази, але, на диво, я підтримала його тупий жарт.

– Все буває вперше.

І як би я не старалась стримуватись, очі все одно опустилися вниз, до його футболки, яка від того що мокра, почала обтягувати міцні рельєфні м’язи.

Навіть попри те, що він бісив мене більше, ніж всі інші люди, що живуть на цій планеті, я визнавала той факт, що він симпатичний. Зараз тим паче. Його тіло здавалось занадто ідеальним, як для юнака, який часто ходить на репетиції й дає уроки гітари іншим студентам. Я завжди задумувалась над тим, як він встигає ходити з таким графіком у спортивний зал... Від Майлза так і пре енергією таємничо-гарячого хлопця-музиканта, від якого мліють всі дівчата. Але не я. Точно не після того, що він зробив раніше.

– Що сталося? – до нас швидко підійшов Ной, забираючи стаканчики з моїх рук, і здивовано оглянув нас обох.

Натягнуто усміхнувшись, Майлз спробував стряхнути плями.

– Рейчел Аддамс трішки не вписалась у поворот.

– Ні, це Майлз Маллен нікого й нічого не бачить перед собою, думаючи при цьому, що всі повинні дати йому дорогу.

Майлз розлючено кинув на мене оком і я теж насупилась. Ми продовжували невідривно, з дратівливістю, дивитися одне на одного, і ніхто з нас не збирався програвати у цьому змаганні. Нічого нового, в принципі. Діодне світло стало мерехтіти частіше, викликаючи у очах неприємну втому і заважаючи чітко дивитися на ворога. Хоча, може це й на краще.

Дивно, але ми не розійшлися, поки нас не відволік Ной, який встиг піти кудись і знову повернутися до нас. Він став поруч, мовчки простягаючи нову тканинну серветку злюці, а потім заговорив до мене:

– Я поновлю твоє замовлення, Рейчел. А ти, Маллен, виступаєш наступним. Краще піди й підготуйся.

Тільки ці слова змогли перервати наші «дивоглядки». Я кивнула, погоджуючись зі барменом, а Майлз взяв серветку, протираючи сильно тканину, намагаючись хоч трішки відтерти пляму. Ной відлучився, щоби виконати обіцянку, а інший знову почав бубніти у мою сторону:

– Чудово освіжився перед виступом. Тільки випивка, на жаль, опинилася у мене не у шлунку, а на футболці. З тебе нова.

– Пробач, що? – відгукнулася я, так і не зрозумівши його слів до кінця про футболку, що він і використав:

– Пробачення не приймаються. Принаймні до того моменту, поки не відкупиш мені футболку, Аддамс.

Ні, ну це наглість найвищого рівня! Я готова була тупнути ногою від злості, коли він, ще раз коротко глянувши на мене, пішов у напрямку сцени.

Навіть не дав мені висловитися у відповідь, козел! Як мені витримувати ще цілий рік це самовдоволене рильце на заняттях? Ну хоча б не на всіх, на щастя, бо у нас різні спеціальності.

Але все ж... Серйозно? Футболку відкупити? Обійдеться.

– Ось твої нові напої, – вигукнув мені Ной, привертаючи до себе увагу.

Я моментально взяла більший стакан, який скоріш за все був мій, і зразу випила до дна, скривившись у кінці. Трясця, я вже й забула, що там віски! Але є плюси: 1) на один вантаж менше; 2) стало легше у моральному плані. Бармен був явно спантеличений моєю дією і стояв нерухомо, поки я знову рахувала йому декілька фунтів чайових.

– Не переживай, Ною, мене важко споїти, – сказала йому, щоби заспокоїти, на що він відповів усмішкою.

– Тоді з тобою нецікаво пити.

У відповідь я теж усміхнулася і простягнула пару монеток, але бармен відвернувся:

– Ти вже давала мені чайові.

– То й що? Рахуй, що це за випивку.

– Рахуй, що це за рахунок закладу, – промовив він, відвертаючи рукою мою долоню з монетками.

Я закинула фунти назад у кишеню, коли Ной додав: 

– Мені пора, клієнти чекають. Успіху на виступі. Ти, до речі, після Маллена.

ЩО, БЛЯХА?!

– Гарного вечора, Ной, – я кивнула, залишаючи його нетерплячим клієнтам, а сама пішла на пошуки Вів’єн, обдумуючи несподівану новину.

Це найгірше, що може трапитися з музикантом – виступати після Майлза Маллена, тому що після нього публіка вже перезбуджена, втомлена і «тухла». Зрозуміло, чому... У нього часто просили пісні на біс, тому хлопець міг виступити два-три рази за вечір. А на інші виступи здебільшого залишалися ті, хто ще не допив напої. Або вже перепили настільки, що додому самі не дійдуть.