9

POV Miles

За вікном знову дощило, коли я сів вдень писати нові рядки пісні, які придумав перед тим, як лягти спати:

«Я намагатимуся пережити ще один день,
Лиш би поруч з тобою,
Серед усього цього хаосу
Тільки щоби поруч з тобою..»

– Ей, йоу, чувак, а ти сьогодні йдеш на репетицію перед завтрашнім виступом?

Ручка у моїх руках сіпнулася, перекреслюючи пів зошита, коли мій друг Тайлер увірвався до кімнати. Я залишив його у вітальні лише дві хвилини тому з повним столом закусок і ввімкненою «сонькою». І що йому ще було треба?

– Забув, як стукати? – тяжко вдихнув я, стараючись тримати себе в руках.

Ось чому я ненавиджу приймати гостей. Тайлер це виняток, бо вже давно має статус мого найкращого друга, але іноді він бісить мене більше, ніж малознайомі люди.

– Ох, які ми ніжні, – перекривив жіночим голосом він, вмощуючись на моє ліжко збоку. – Так йдеш? Хантер і Сандра строчать мені повідомлення з такими питаннями всоте.

– Скажи, що сьогодні я пас. Ми виступимо круто й без репетицій, – я піднявся з крісла, згортаючи зошит.

Бачу, що потрібно починати писати вночі, бо вдень мене завжди хтось відволікає.

Хоча про що я говорю… Вночі теж.

– Ото ж бо. Так і відпишу, – відповів він, набираючи щось на телефоні й усміхаючись сам до себе.

– Що ти забув у моїй спальні? – я став біля друга, легенько ступнею копнувши його по стегні, щоби той нарешті підняв свою дупу з мого ліжка. – Тобі стало страшно без мене у вітальні?

Той підвівся, рівняючись зі мною.

– Ні, прийшов попередити, що йду. Якщо ми не йдемо на репетицію, я можу витягнути кудись Сандру. Ну сам знаєш… «Забити свій м’яч у її ворота», чи навіть…

Я скривився, почувши його ідіотське пояснення, і перебив:

– Фу, грязний ти збоченцю, Тайлере! Не заздрю бідній дівчині.

– За-а-а-здри. Ти би бачив, яка вона щаслива, коли бачить мене. А особливо після того, як я…

– Будь ласка, вбережи мій здоровий глузд від таких подробиць.

– Комплекси? Здаєш позиції, – заржав Тайлер, від чого дістав від мене сильнішого стусана. – Ауч!

– Це ще невелике покарання для тебе. А тепер згинь.

– Ти такий «дружелюбний», – сарказмом відповів той, одягаючи пальто. – Я напишу зранку.

– О’кей. Ще крім твоїх запланованих наполеонівських планів, повтори, будь ласка, свою партію на завтра.

– Мені повторювати нічого не треба, я й без цього – офігенний. До завтра.

Тайлер махнув мені рукою, зачиняючи за собою двері, і я полегшено видихнув.

Нарешті я сам. Мені стало його компанії ще вчора, коли ми перепили пива за переглядом хокею. А тепер можна відпочити в тиші й набратися сил до завтрашнього виступу.

Я ввійшов у свою маленьку вітальню, щоби поприбирати за другом. Зробивши це, я ліг на диван, беручи гітару у руки. Мої пальці легко торкнулися струн, створюючи невпевнену нову мелодію. Вже десь місяць я не писав нічого нового. Після поїздки у Штати на мене напало вигорання. Їхав туди спеціально для того, щоби подати свої пісні на розгляд одному з продюсерів, і був майже на сто відсотків впевнений, що їх візьмуть…

Ні, на жаль, не взяли.

Бути талановитим музикантом не означає постійно вигравати. Потрібно розуміти той факт, що комусь може пощастити більше. Життя – це велика й жорстока гра за місце під сонцем, й не завжди в ній перемагає справедливість. Потрібно бути готовим до прикрості, падіння й болі, коли, наприклад, тебе обходить людина, яка менш здібна, ніж ти, проте більш хитра.

Але я не збираюся впадати у відчай: треба через силу повертатися у стрій для того, щоб досягнути нових вершин. Якщо я не був кращим там, старатимусь стати кращим тут. Все-таки, це останній рік перед тим, як отримаю омріяний диплом. Я мушу бути першим у всьому, щоби потім дістати можливість виступити перед усіма випускними класами, як найкращий студент Академії Мистецтв, й обійти навіть…

Мій потік думок перебив неочікуваний стук у вхідні двері. Ну що за прохідний двір? Невже по дорозі до Сандри Тайлер забув щось й вернувся?

От придурок. Я ж казав, що мені завжди хтось заважає.

Звуки не стихли, тому я не хотячи пішов до дверей, у які так нахабно й настирливо стукали.

 – Тайлере, сучий ти сину, за таке отримаєш по…

Я не встиг договорити речення, тому що, відчинивши двері, побачив там не Тайлера.

– По?.. Ти не договорив.

На порозі стояла зовсім неочікувана гостя. Я аж на секунду забувся, що знаходжусь у себе вдома, а не у неї, перш ніж заговорив:

– Пробач, це адресувалося не тобі. Що ти тут робиш?

Помітив на її обличчі невеличку зморщечку між бровами, коли вона скривилася після мого питання. Як вона ще досі не приховала її ботоксом? Гвенделін Бланш ніколи б не дозволила собі таке. На мою думку, вона й без цього виглядала шикарно (для її років, звісно), але сама жінка так не вважала, продовжуючи колоти у себе все, що тільки можна, лиш би зберегти молодий вигляд надовго.