7

– Де тебе чорти носять?! – зашипіла Ві, підійшовши до моєї машини, коли я припаркувалася коло її будинку.

– Знаю-знаю! Вибач, що запізнилася. Ти знаєш, як сім’ї важко відпустити, не попрощавшись, – відповіла я, відстібаючи ремінь і підходячи до багажника.

Мій погляд зачепився за чотири величезні валізи коло її ніг. Я розлючено цокнула язиком, перш ніж спитала:

– Ти знущаєшся?

Ві ніяково знизила плечима, потираючи ніс.

– Я просто поклала всі ті нові речі, які купила на днях. І додала ще декілька пар туфель…

– Декілька пар? Цих туфель стане на те, щоби взути всіх дівчат академії.

– Я "взую" їх лише в одному випадку, подруго, – вона долонею легенько шльопнула мене по сідницях і зібралася складати валізи у бідненький, вузенький багажник.

Якщо з цим всім багажем машина не захоче їхати – я її зрозумію.

– О, Рейчел, ти вже тут, добрий ранок, – викрикнула десь вдалині місис Ролланд.

Ми з подругою одночасно повернулись. Її сім’я виглядала, як з обкладинки. У Луїзи вже зроблена укладка та макіяж, строгі, ідеально вигладжені брюки та сорочка, і такий поруч з нею чоловік – у дорогому костюмі й блискучих, чистих туфлях. Рахуючи те, що на годиннику приблизно о пів на восьму, це означало, що їм пора на роботу, тому не дивно, що вони так виглядають. Ві також виглядала досить бадьорою і стильною. Її вибір одягу був таким, ніби вона зібралася не у дорогу, а на показ мод: мініспідниця, лакові рожеві чобітки, сорочка й пухова курточка зверху. Я була повною відмінністю – простий бежевий спортивний костюм зі старими конверсами. Сонячні окуляри на очах й гулька на голові за п’ять секунд.

Зате зручно.

– Трохи запізнилася, але, думаю, наздожену час у дорозі. Якщо автівка не заглухне за декілька кілометрів від пункту відправлення.

– А я казав Ві брати менше речей. У тебе ж у студентському будинку ціла шафа. І комод, – промовив строгим голосом Генрі Ролланд, перевівши погляд на доньку.

– Так, але то все старе, а мені потрібно оновити гардероб, – відповіла та, знову роблячи спробу покласти валізу.

Одна все-таки не помістилася і її довелося запихати у салон на заднє сидіння.

– Тату, ти тільки подивися на чому я повинна їхати! Коли ти вже позичиш мені кошти на авто? – пронила подруга до батька, й зразу кажучи до мене: – Без образ, Рейч.

Я закотила очі й натягнуто усміхнулася, ледь зачинивши багажник.

– Коли сама здаси на права, а не будеш пропонувати купити їх, – відповів спокійно той, обіймаючи доньку.

– Але це так довго й нудно. Ти сам знаєш, що я вже вмію їхати, бо сам ж мене вчив.

– Повірю тільки тоді, коли покажеш справжні права, – усміхнувся той до неї, і відпустив для того, щоб Ві обійняла ще й матір.

– А де Люк? – запитала Ві у мами, поки та обіймала її.

– Ох, той малий змусить мене посивіти, – відповіла Луїза, а потім крикнула сина на ім’я.

Люк вийшов з будинку, почувши мамин голос, і підбіг до нас зі своїм м’ячиком і рюкзачком. Здається, він так рано ходить на спеціальні підготовчі класи для школи. Вів’єн відійшла від матері та присіла перед братом:

– Цьомкнеш сестру і Рей-Рей на прощання?

Хоча ми всі наперед знали відповідь:

– Нє! Цілуватись – це фу! – скривився Люк, а ми з Ві обійнялися поглядами аля «хіба могло бути щось інакше?».

Тоді я сіла навпочіпки біля подруги й запропонувала йому:

– Ну то може хоча б обіймеш нас? Ми будемо сумувати за тобою, а ти?

– І я буду, – признався він й нарешті простягнув руки.

Одну руку він поклав на моє плече, другу – на плече Ві, і так ми обійнялися всі разом.

– Будь чемним у школі, Люк, – промовила я, скуйовджуючи йому волосся.

Хлопчик відмахнувся, і гордо сказав мені:

– Я і так чемний.

– О-о-о, ми в курсі, – одночасно відповіли Вів’єн і Луїза.

Ще хвилину посміявшись, ми нарешті помахали всім на прощання, сіли в машину і поїхали.

Ліверпуль проводжав нас у Лондон з незвичною спекою, тому я зняла свою спортивну кофту й залишилася у майці, включаючи кондиціонер на повну. Ві ледве втиснула свої ноги у вузеньке місце напереді й взяла рекламку з бардачка, щоби помахати перед собою.

– Яка спека, я просто вмираю! – викрикнула вона, поки вмощувалася зручніше. – Прикол, я взяла тільки теплі речі з собою.

Я поправила дзеркало у машині, й не дивлячись на неї, відповіла:

– І дарма. Здається на найближчі два тижні передають сонячну, спекотну погоду.

– Отже, треба виділити один вихідний день на шопінг. Ох, до речі, як пройшла вечеря з коханим?

Руками я міцніше стиснула кермо.

– Ми… – я навіть не знала, які слова підібрати для нормального опису нашого рішення. – Взяли паузу.