5

– Я рада, що ти все-таки прийшов, – промовила, притискаючись ще міцніше, ніби боялася, що він зараз втече.

І не дарма.

– Я не надовго, котику. У мене ще є деякі справи, – сказав, ніби це зовсім нічого не означає, Девід.

Тільки-но він закінчив речення, я відсторонилася, суворо питаючи:

– Що? Які справи можуть бути так пізно?

– Ти знову починаєш?

– Ні, Девіде, не «починаю». Я, мабуть, продовжую, – ображено промовила, продовжуючи: – Ти тільки прийшов, і вже кажеш, що зараз підеш. Знову віддаляєшся від мене…

Я думала, що заплачу від образи, але стрималася. Невже мій хлопець дійсно не розуміє, у чому проблема? Чи йому просто байдуже? Останнє припущення лякало мене найбільше. Куди подівся той Девід, який душі в мені не чаїв три місяці тому? Чому зараз переді мною зовсім інша людина?

– Не віддаляюсь, я маю важливі справи. У мене вільний графік, якщо ти забула, і я сам вирішую, коли у мене є справи, чи ні, – строго відповів Девід, відступивши ще далі.

– Я їду через два дні до Лондона, якщо ти забув, – перекривила його я, але на це він тільки дужче рознервувався:

– Знаю, Рейч, і я тебе не тримаю!

У моєму серці з’явилася ще одна тріщина, послухавши його слова. Я проковтнула ком у горлі й, обернувшись, пішла геть, щоби більше не бачити його.

Це було, мабуть, найкоротше перемир’я у світі. Цікаво, ми змогли побити рекорд?

Вдихнула на повні груди глибоко декілька разів, коли вийшла на вулицю, щоби заспокоїтися. Шкіра стала гусячою, поки я стояла на терасі у цьому тоненькому платті. Погода вже сама натякала на те, що літо закінчується – готуйтеся до осінніх дощів, туманів, холоду й безкінечних шмарклів. Недовго мені довелося бути самій, адже Девід догнав мене й силою обернув до себе. Я розлючено підняла голову вгору, щоби виглядати вище за нього. Завдяки шпилькам так і було. Це додало більше впевненості. Девід ніби помітив, що він у програшній позиції, тому сказав:

– Я не те мав на увазі. Звісно, я хочу бачити тебе часто біля себе, але, Рейч... Якщо ти хочеш вчитися в іншому місті, то я не проти.

– Ти можеш переїхати зі мною до Лондона. Сам же кажеш, що у тебе вільний графік.

Ми з ним вже обговорювали це раніше, але безрезультатно. Спершу Девід казав, що обдумає це, але зараз його відповідь була категоричним «ні».

– Так, але ж він не дистанційний. Котику, я не фанат Лондона, мені зручно в Ліверпулі, – закотив очі він.

Те його "котику" різало слух, але якщо я зачеплю ще й цю тему... Кінець моєму мирному вечору.

– У Ліверпулі, але без мене? Це ж всього лиш на рік, – наполягала я, тикаючи в нього пальцем. – Переведися на дистанційну роботу і попрацюй рік так. Але зі мною.

Я подивилася на нього прохаючим поглядом. Це був останній шанс вберегти наші стосунки. Хлопець вийняв руки з кишені та втомлено протер очі. Знали б ви, яким було моє здивування, коли він відповів:

– Я поговорю з керівництвом щодо цього, але нічого не обіцяю.

– Справді? – я закліпала очима, не віривши його словам. У мене вирвалося: – Дякую.

Девід подивився на годинник на руці. Я знала, що це означає.

– Тепер мені пора, котику, – його долоня взяла мою.

Я через силу кивнула.

– Добре.

– Не засмучуйся, гаразд? Я обов’язково прийду до тебе завтра і ми проведемо день разом.

Девід, щоби підбадьорити мене, усміхнувся, але я не змогла видавити з себе таку ж усмішку. Тому просто відповіла:

– Буду чекати.

Мої вуста механічно відповіли на поцілунок, коли хлопець нахилився до них. Так не має бути... Поцілунки створені для того, щоби показати свої найсокровенніші глибокі почуття, щоби відчувати найшаленіші емоції, чи то щастя, чи то пристрасть, чи то кохання. А не просто цілуватись, бо «так треба, ми ж у стосунках взагалі-то».

Ще один клятий мінус.

– Не сумуй, – сказав до мене хлопець, відірвавшись, і пішов у напрямку своєї машини.

Я сперлася на бильця тераси, спостерігаючи, як його автівка все далі й далі віддаляється від мене. Вечірка навколо мене продовжувалася, але не хотілося нічого більше. Тільки додому під теплу ковдру.

***

– Ось ти де! Шукаю тебе по цілому подвір'ї.

Я підняла голову й п'яненько усміхнулася до Ві. Підійшовши до мене, дівчина сіла навпроти на великий пуф, на схожому сиділа і я, й задерла голову догори, роздивляючись яскраві гірлянди зверху. Ця місцина розташовувалася трохи далі від будинку, але все ще була територія Джиммі. Тут знаходилася вишукана альтанка з навісом із гірлянд, декілька диванчиків, пуфиків й невеличкий столик з кальяном. Мало хто знає про цю місцину. Максимум сам Джиммі, його батьки й близькі друзі. І ми з Ві.

– Пам’ятаю, як ми любили тут збиратися з однокласниками після школи або на вихідних, – промовила подруга, не відриваючи очі від стелі. – Особливо той момент, коли ми вперше накурилися. Який це клас був? Дев’ятий?