3

Попередження!

У одного з героїв ви будете спостерігати ознаки розладу харчової поведінки. Авторка не схвалює таку позицію. Якщо ви помічаєте у себе схожі симптоми - зверніться за психологічною допомогою, будь ласка. Я морально з вами❤
Дякую за увагу.

– Готові до останнього навчального року, дівчата? – запитала Луїза, кидаючи собі у тарілку салат із запеченим м’ясом.

Сподіваюся, ми не перетримали його у духовці.

Ми з Ві переглянулись, і я взяла відповідальність за відповідь на себе:

– Більш ніж готові, хоча я буду скучати за академією.

– А я не буду, – втрутилася Ві, паралельно спостерігаючи за Люком, бо той балувався і хотів перевернути на себе тарілку з їжею. – Можливо, якби я була на бюджеті зі стипендією, то теж би сумувала… Але не тоді, коли ви щосеместру платите цілі статки за навчання.

Вів’єн має рацію: навчання в Академії мистецтв є шалено дорогим. Тут навчаються: а) або дуже розумні й здібні учні, які отримали грант; б) або дуже багаті. Перший варіант максимально важкий, тому що бюджетні місця обмежені, і мені дуже пощастило, що я пройшла, адже якби ні, то максимум, на що я могла б розраховувати – Державна консерваторія у Ліверпулі. До слова, рівень навчання там зовсім не до порівняння з Академією мистецтв. У останній дуже багато перспектив й можливостей «засвітитися» перед продюсерами, знаменитостями або студіями, які запропонують тобі співпрацю, якщо будеш кращою з кращих. А точніше: якщо зможеш виділити себе з сірого натоппу. Ну або ще один плюс – гарантія на обов'язкове працевлаштування після навчання.

– Що правда, то правда. Добре, що ти принаймні це розумієш, – відповів сумно містер Ролланд, і я тихо хіхікнула.

Подруга кинула на нього благаючий погляд замовчати, а потім додала:

– До речі, Рейчел буде подавати заявку на той щорічний конкурс талантів, який проходить в США.

Я широко розплющила очі, посилаючи їй той самий погляд, який вона показувала татові. Взагалі-то я хотіла, щоби це було таємницею до того моменту, поки я не пройшла відбір.

– Та ти що! – вигукнула місис Ролланд. – Це чудово, Рейчел.

Ох, починається… Я відсунула прибори, якими навіть не встигла скористатися за вечір, і ніяково промовила:

– Я, скоріш за все, справді подам заявку, але сумніваюся, що з того щось вийде. Конкуренція занадто велика, а представляти найкращу музичну академію у світі серед інших може лише одна людина.

Мене різко перебила подруга:

– Чому одна? А якщо це дует, тріо, чи навіть квартет?

– Тоді не одна, але я співаю соло, – пояснила спокійно я. – Пам’ятаю, що два роки тому вибрали дівчат у дуеті, але до і після того – проходили тільки соло виконавці. Та й не було ще жодного гурту, який б отримав перемогу на конкурсі.

– Тоді це буде тяжко. Особливо сама знаєш з ким… Він піде на будь-які міри, тільки щоб обігнати тебе й завадити отримати виграш.

Одна згадка про мого головного конкурента змусила мене перемкнути тіло й навіть думки у бойову готовність. Я міцно стиснула у руках серветку, але потім заспокоїлася, згадавши:

– На щастя, він не на бюджетній формі – вступив зразу на платну форму. Отже, не має такого привілею, як подати заявку. Це тільки для тих, хто має грант.

– Справді? Ну хоч десь справедливість не просто слово, – Ві схвально кивнула і знову прийнялась за їжу.

Її батько взяв у руки келих з червоним сухим вином, яке Ві вибрала для вечері. Його дружина побачила це і зробила так же. Містер Ролланд деякий час дивився на мене, а потім рішуче сказав:

– Якщо ти цього справді хочеш, і готова напружено працювати для досягнення мети, то впевнений, що у тебе все вийде. Якщо будуть якісь проблеми – можеш звернутися до нас із Луїзою. Ми допоможемо всім, чим зможемо.

– Генрі каже правду, – втрутилася Луїза. – Ти нам не чужа людина, Рейчел. Ми завжди раді тобі у цьому домі.

Я підняла очі, натягнувши усмішку. Безумовно, мені було приємно чути такі слова, але, на жаль, часто мій мозок сприймав їх за жалість. А я ненавиджу жалість. Я майже пройшла той період туги за рідними й готова починати жити, як раніше, але коли мені знову нагадують про це… Велика рана, десь там, далеко всередині, дає про себе чути.

Ніби прочитавши мої думки, Ві взяла мене за руку, киваючи. Так вона нагадувала, що це зовсім не жалість. Мене тут справді люблять.

– Дякую, містер і місис Ролланд. Я дуже ціную вашу турботу про мене.

Звісно, вони не можуть замінити мені батьків, як і Діана з Альбертом, але, принаймні в даний момент, не дозволяють відчувати себе самотньою.

Ми з Ві теж підняли келихи й дружно цокнулись. Тим часом Люк закапризував, і коли його сестра відлучилася, все-таки перевернув тарілку з шумом, викрикаючи:

– А десерт буде?

Моя подруга втомлено простогнала, потягнувшись за серветкою, щоби витерти брата. Генрі строго подивився на сина, а Луїза зі мною не стримала сміху. Добре, що я купила торт сьогодні зранку, коли зібралася до Ві у гості.