1

POV Rachel 

Все у нашому світі супроводжується музикою. Народження нової людини – вмикають радісні пісні. Період старшої школи можна описати ввімкненням драйвової музики (це вам розказує людина, яка свої підліткові роки провела під рок, поп і рок-н-рол), весілля – зворушлива мелодія, під яку всі родичі заливаються сльозами щастя і вже мильно уявляють, на кого будуть схожі майбутні діти молодої пари. Старість супроводжується вічною класикою Вівальді, Шопена, Баха, в додачу з розповідями, які починаються з фрази: «а пам’ятаєш?..». А також похорони – невідворотний процес кожного живого організму, де лунає поминальна мелодія, яка викликає до болю приємні спогади про всі минулі моменти з тією людиною, якої вже ніколи не буде з нами.

Мене завжди тягнуло пізнати це мистецтво глибше. Ще будучи малявкою, я кричала батькам, друзям та знайомим: «як тільки виросту – стану співачкою», навіть попри те, що моя мама завжди бачила мене у медицині (при тому, що тільки при одному погляді на кров мені стає зле, і вона це прекрасно знала!). Можна догадатися, що на її пропозицію я постійно відповідала нудним «фе». А ось тато підтримував будь-яке моє рішення. Його слова завжди лунають у моїй голові, коли я стою перед вибором: «...тільки твоє серце знає, чого ти насправді хочеш. Переглянь всі варіанти у своїй голові, і на якому воно застукає жвавіше – це твоє. Серце ніколи не зрадить, при тому, що навіть розум можна обманути». Завдяки його мотивації, я ще підлітком пішла туди, куди так мріяла – у музичну школу. Поки всі діти обирали між додатковими заняттями з математики чи іноземної мови, я бігала на заняття з сольфеджіо й співала щодня по декілька годин, тренуючи голос. Мені подобалося грати на фортепіано та гітарі, але все одно я більше бачила себе вокалісткою, аніж музиканткою, тому набрала максимальну кількість занять з вокалу на тиждень. Закінчивши музичну у п’ятнадцять років з відзнакою, я поставила собі за мету вступати у консерваторію після випуску у основній школі. Два роки самостійної підготовки, постійної гри та співу дали свої плоди. Я пройшла прослуховування і…

– Рей-Рей, лови! – викрикнув мені Люк, обриваючи мої спогади.

Перш ніж я встигла зрозуміти, до чого малий сказав це, мені у голову прилетів волейбольний м’яч. Від несподіваного удару, я перевернулася з крісла й вдарилася об стегно. Та щоб його! Я зашипіла від болю у двох місцях і нігтями схопила м’яч, ледь не пробивши його від злості. Хлопчик зареготав, побачивши мене у такому положенні.

– Що твоя сестра казала про цей м’яч, нагадай, будь ласка? – запитала я, дивлячись на нього і повільно підіймаючись з підлоги

Боже, аж у голові закрутилося. У мене точно не струс? Добре, що принаймні не баскетбольним зарядив. Знаючи Люка, він міг би. І на тому дякую.

– Не гратися ним!

– А що зробив натомість? Кинув мені його у голову! Хіба так можна?

– Та! – викрикнув він ще голосніше, і в його руках з’явився новий м’яч.

Той самий... Баскетбольний.

– О, ні-ні-ні! Ти не посмієш…

Навіть не встигнувши договорити речення, у мою сторону полетів другий м’яч. Я ледь встигла пригнутися! Пронісшись над моєю головою, як куля, м’яч полетів у вікно і, на щастя, відлетів у сторону, не розбивши скло. Серце впало у п'яти, поки спостерігала за цим видовищем. Я розвернулася до малого, прокричавши:

– Тобі кінець, Люку!

Я рвонула за хлопчиком, поки той з вереском побіг від мене геть, сміючись. Я сама ледь стримувала усмішку від комічності цієї ситуації, але Ві просила поводитися з ним серйозніше через те, що він став не слухатись частіше.

– Я все одно бігаю швидше, ніж ти, – сказала, захекавшись від бігу, але таки змогла спіймати шибеника біля коридору та підняти вгору на руках. – Ось і попався!

– Відпусти мене, Рей-Рей, я більше так не буду! – пропищав він, вириваючись, і через це ще декілька разів копнув мене по ногах.

Ненавмисно, але все одно боляче.

– Десь я це вже чула…

– Агов, що тут відбувається?!

Ми з Люком обоє витріщились на двері, де на порозі стояла моя найкраща подруга Вів’єн – та сама сестра цього бешкетника. У її руках було безліч широких магазинних пакетів. Таки щось купила собі, хоч і не планувала.

– Мій брат знову ніяк не може всидіти на місці? – знову запитала вона, підходячи до нас і забираючи малого з моїх рук.

Аж гора з пліч, чесно.

– Щось типу того, – промовила втомлено я, повертаючись назад до вітальні, щоби сісти на диван.

– Я чемний! – закричав Люк, поки Ві ставила його на ноги.

– Ага, знаю я твою "чемність". Вибач, Рейчел, якщо він не давав тобі спокою.

– Нічого страшного не було, Ві. Малий трохи хотів пограти, а я відволіклась.

– О, Рейч, я ж знаю тебе. Ти любиш його настільки, що готова визнати себе винною. Люк, попроси вибачення, – сказала своєму брату подруга, зразу викривши мою брехню.

Я закотила очі, зовсім не дивуючись подрузі. Малюк тим часом тупнув ногою об підлогу й голосно сказав:

– Не буду!

Вів’єн хотіла ще щось додати, але Люк уже побіг по сходах на другий поверх, махаючи нам па-па. Я схопила м’яч недалеко біля себе й кинула у той напрямок, куди він побіг. Встиг сховатися, пустун. Подруга кинула пакети на землю, а сама сіла біля мене.