Розділ 20

– Куди ти дивився? – десь немов за товщею води чувся приглушений і злий голос Аркена. – Я ж просив тебе, Лестер. Хіба не бачив, що з нею щось відбувається?

Я хотіла розплющити очі чи хоча б щось сказати, але не могла… сил зовсім не лишилося. 

Немов зламана лялька, я лежала у когось на руках. Відчувала все, чула все, але була зовсім безсила у той момент. 

Нас трохи трусило, тож я зрозуміла, що ми летимо у кареті Даніеля і я, скоріш за все, у нього на руках. 

Втягнула носом повітря. Запах… приємний такий… терпкий.

– Я помітив, Дане, – напружено відповідав Лестер. – І хотів її звідти прибрати, але… не встиг. Щось ніби її тіло захопило і потім вона різко пішла під землю. Ти ж бачив який щільний щит утворився на місці провалу. Ми не могли його ніяк пробити… поки ти не прийшов. 

– А що було б, якби я не встиг, Лестере? – тремтить, його голос тремтить від напруги. – Якби я довше закривав розрив? Її б…

Відчула, як рука його ще дужче притисла мене до грудей. 

– Добре що ти встиг, Дане, – тихо відповів Лестер. – Зараз треба думати хто міг такий непробивний щит встановити. Щит рівня архімага... 

– Зараз вона на межі. Порожня майже. Я коли витягну її з цього стану, тоді подумаю про те, хто це міг бути. Варіантів небагато, Лесте. Ми троє були за контуром. Лишається ще двоє, але їх там не було. Тож або аномалії навчилися нових трюків, або серед нас зрадник, котрий вміє бути непомітним. 

– Або і те, і друге, – зітхнув Лестер.

Я знову втратила свідомість, бо відчула себе і навіть очі змогла відкрити вже не в кареті. В ніс вдарив різкий запах зілля пробудження, а потім солодкуватий присмак закляття зцілення остаточно привів мене до тями. Я лежала на вузькому ліжку у білій кімнаті, а наді мною зосереджено працювало два цілителі. 

– З поверненням, – промовив з посмішкою один з них. 

Я добре знаю, що коли йде зцілення, треба не заважати й менше рухатись, тому лише всміхнулася і, закривши знову очі, просто очікувала, поки вони закінчать. Та от думки власні вгамувати набагато важче ніж тіло. 

І в мені поступово наростала паніка та жорстке відчуття провини. Я щось жахливе накоїла. 

Дитина… Ібріс.

Тепер вже мені ясно – то була сутність. Сутність, яку я свідомо підживила, віддала їй свої сили. 

Де вона ділася? І що ж тепер буде? 

Після паніки тіло почало сковувати від страху. Навіть і думати було лячно, що зі мною буде, коли всі дізнаються про це…

Мене стратять – тут без варіантів. 

Якщо та сутність переродилася, мені лишилося жити недовго. Хіба можуть маги таке пробачити відьмі?

– Мартін, – мовив один з цілителів. – Організуй нашій пацієнтці примусовий сон. Нервує і магія погано проходить…

Все ж не вдалося мені себе тримати у руках, тому далі моє зцілення проходило уві сні. 

Наступного разу відкрила очі й побачила над собою схвильоване обличчя моєї тітоньки Мелані.

– Нарешті, – видихнула вона полегшено. – Ох і налякала ти нас, Лірі. 

– Дуже налякала, – в полі мого зору з'явилося заплакане обличчя Фелісії. 

– Біжи, повідом цілителям і тому паскуднику добру звістку, – звернулася до Фел тітка Мелані.

– Паскудник це? – запитала, коли подруга побігла з кімнати. 

– Аркен, хто ж іще? – пирхнула Мелані. – Це ж треба було додуматись – потягнути тебе, ще зовсім нетямущу у їхніх справах відьму, на таке непросте завдання. Нехай дякує усім вищим силам за те, що я не мала під рукою ніякого проносно-звеселяючого зілля. Бо поселився б він в мене у туалеті й весело провів би там кілька днів…

– Ти жорстока, тітонько, – не втрималася я від сміху, уявивши дію такого вибухового зіллячка. – Але Аркен невинний цього разу. Я сама з ним напросилася. Просто й уявити не могла, що зі мною може трапитись щось подібне.

– Ти не могла, а він міг, – все одно обурювалася Мелані. – Але ж ми для цих магів-архімагів нелюди. Можна нами крутити-вертіти й ніхто їм не указ. Закони лиш на відьом і діють. Ох і зла я, Лірісо. 

– Ми на це вплинути не можемо, Мелані, – намагалася її вже заспокоїти.

– Не треба було нам сюди приїздити. Жили б спокійно у долині й горя не знали. А тепер ти у такій жахливій небезпеці. 

 Я сіла, щоб обійняти тітоньку, бо вона вже почала плакати. 

– Все буде добре, Мелані…

– Звісно буде, – перебила вона мене. – Я вже попередила Аркена, що буду тепер частою гостею у його домі й мені байдуже на їхні закони. Нехай тільки спробують мене зупинити. Я тоді дістану свою чорну книжечку зі спеціальними рецептами на такий випадок. 

Знаючи тітку Мелані, це були не просто погрози. Розлючена відьма… здатна пів столиці загнати на кілька днів до туалету. 

– І що він тобі відповів? – обережно поцікавилася в неї.

– Відповів, що буду радий якщо про візит мене попереджатимуть завчасно, – мовив від дверей архімаг. 

Мелані, яка присіла на моє ліжко, нехотя встала й відійшла, щоб не заважати цілителям перевіряти мій стан й Даніель теж наблизився до мене. 

– Як ти себе почуваєш? – запитав він, не проявляючи ніяких емоцій. Дивний якийсь кам'яний вираз обличчя в нього був. 

– Ніби добре, – прислухалася до власного тіла. – Нічого не болить, – навіть всміхнулася йому.

– Магію відчуваєш? – чергове холодне запитання. 

– Я і є магія, – не розуміла що він має на увазі. – Навіщо мені її відчувати? Якби в мені магії не лишилося, то й не дихала б я і серце моє б давно зупинилося.

Десь біля дверей знову схлипнула Фелісія. Мелані швиденько пішла її заспокоювати. Налякала я їх добряче. 

– Це я знаю, – мовив архімаг, сідаючи біля мене на ліжко. 

Цілителі, поводивши своїми долонями над моєю головою, тихенько відійшли вбік, кинувши на Аркена занепокоєні погляди. 

– Зі мною щось не так? – насторожено глянула на чоловіків у цілительських мантіях.

– Фізичне тіло ми відновили, – заговорив один з них. – Проблема у магічній твоїй частині, відьмо. 

– Сказати точно ми не можемо, але ти магічно повністю не відновлюєшся.