Розділ 19

У вухах дзвеніло, в роті відчувався металічний присмак…

– Лірісо, – знов почула занепокоєний голос Лестера.

Підводжу на нього погляд, намагаючись встати на ноги. В очах все пливе і не відразу виходить щось побачити.

– Ходімо, – Лестер рішуче бере мене під руку і, притримуючи, хоче відвести від контуру. 

Я повертаю голову та бачу як на площі розгортається справжнісінький магічний бій. Даніель сформував у повітрі велетенську напівпрозору сяйнисту печать. Символи в ній рухаються по колу і постійно змінюють колір. Він давить нею усіх сутностей, відштовхуючи їх до прориву. 

До печаті лине ще два підсилювальні потоки магічної енергії, від самого імператора та архімага війни. Інші маги, що йдуть відразу ж за ними, буквально нищать бойовими сферами чистої магії сутностей, які прослизають по краях печаті Даніеля. Їх для магів закляттями істинного бачення проявляють кілька відьом. 

Від такої кількості магії в одному місці повітря страшенно гудить…

Але, озирнувшись навколо, я розумію що так погано лиш мені. 

На площі за контуром йде злагоджена і зосереджена робота, тут, по інший бік захисту всі хоч і хвилюються, але жодного впливу на них я не помічаю…

– Ходімо, Лірісо, – Лестер наполягає і буквально вже намагається тягнути мене за собою.

– Почекай, – вириваюся, намагаючись зрозуміти що це так на мене тисне. – Я не… можу…

“Врятуй!” 

Від цього звуку я знову не втримуюся на ногах, але Лестер не дає мені впасти. 

– Що ж це? – шепочу збентежено. 

– Дідько, – лається маг і певно він хотів підхопити мене на руки, та моє тіло немов саме спрацювало…

Я навіть не усвідомила яке саме закляття застосувала до нього, лиш шоковано дивилася, як він відлітає до карети. 

Родерік, що чекав нас там, кидається спочатку до Лестера, а потім, лишивши його, він біжить до мене. 

В голові туман і пульсує єдине бажання – втекти. Треба сховатись від усіх них. 

Панічно дивлюся на магів, котрі не беруть участь у бою і тепер повільно намагаються оточити мене та розумію, що виходу немає.

Саме у цей момент земля під ногами провалюється. Я разом з бруківкою, що боляче вдаряється в моє тіло, лечу кудись у темряву. Падаю, вдаряючись спиною, та швидко створюю навколо себе повітряну захисну кулю. На неї йде багато магічної енергії, але виходу немає, бо вся та бруківка, каміння і земля буквально привалює мене зверху. 

Біль пронизує тіло, серце б'ється немов у горлі. Я намагаюся вирівняти дихання. 

Що б зараз не трапилося, панікувати не можна. Паніка для мене рівно смерті. Прислухаюся до себе, щоб хоч приблизно зрозуміти на скільки мене вистачить – як довго я зможу магією підживлювати повітряну перегородку між своїм тілом та фактично завалом. 

Розумію, що хвилин десять в мене ще є. Надія лиш на магів, котрі бачили як я провалилася і котрі вже б могли мене й дістати, магією розкидавши завал… але чомусь я й досі у темряві та в давкій тиші. 

– Думай, Лірісо, – прошепотіла сама до себе. 

Та я в такій ситуації навіть зір відьомський під'єднати не могла, бо це теж енергія, котра тепер мені треба для виживання. 

Щоб не накручувати себе через час, який стрімко спливав, я почала думати про те, що відбувалося до того, як я сюди провалилася. Хтось… чи щось мене кликало. Знову і знову просило про допомогу. Очевидно ж, це були сутності, яких зараз Даніель та інші заганяють у прорив. 

Але чому вони мене просили? Я ж навіть за контур їхнього впливу не переступала. Чому вони інших відьом не чіпали? Можливо і їх кликали та тільки ті вже знають як на це реагувати? Можливо… хоча я не просто тоді розгубилася, ні, щось впливало на мене, ніби намагалося взяти верх над моєю свідомістю чи тілом…

Дідько… хто б ці сутності не були та вони точно не такі вже й жертви. Не можна їм вірити. 

Раптом десь ніби за стіною почувся тихий плач. Все в мені стиснулося від розуміння – там дитина. Під завалом дитина. Вона певно зі мною провалилася. 

– Ей! – гукнула я. – Котику, тримайся. Нас зараз витягнуть!! 

Єдина надія, що її не так хоча б щільно, як мене завалило.

– Ти можеш рухатись? – запитала з надією.

– Мені страшно, – почувся тихенький писк. – Де мої рідні? Як я тут опинилася? 

Вона така налякана, що в горлі в мене скручується клубок і рішення тут лише одне – треба якось полегшити їй це жахіття та зберегти життя, бо хоч і не бачу її та все ж усвідомлюю як швидко закінчиться зараз в неї повітря. Швидше, ніж в мене… 

– Слухай мене уважно, сонечко, – намагаюся, щоб голос мій звучав впевнено і рівно. – Треба трошки почекати. Нас зараз витягнуть звідси…

– Мені так страшно, – перебила вона мене. 

– Я знаю. І тому зараз я тобі трошки допоможу. Ти мені щось заспівай цікавеньке, а я відправлю на твій голос магічну ниточку. По ній передам тобі трошки світла й повітря. Ти коли ниточку побачиш, міцно за неї вхопися і тримайся. Зрозуміла.?

– Так.

– Як тебе звати, котику? 

– Ібріс…

– Ібріс? Яке цікаве та незвичне ім'я. Заспівай мені пісеньку, Ібріс. 

Дитина почала щось не зовсім зрозуміле для мене мугикати, але цього було достатньо щоб відправити магію на її голос. 

Я розуміла – це скоротить мій час, розуміла, що доведеться боротись за кожну хвилинку і певно я можу загинути, вичерпавши увесь магічний резерв. Та інакше вчинити тут, у цій темряві й тиші на нас двох, я б не змогла. 

Поки Ібріс співала, я запустила нитку та закляттям пошуковим направила свою магію на звук. Це не змогло б сформувати такий бар'єр, як в мене, але повітря їй додасть і трошки заспокоїть та підживить саме тіло. 

Момент, коли дитина торкнулася нитки, я відчула, як укол у руку. А потім ту ж руку нестерпно запекло, немов… ніби… Святі небеса!! З мене магію і силу потягнуло! 

Ось тут і трапилася зі мною паніка. Бо щось пішло не так. Сила дуже стрімко мене залишала…

– Дякую за допомогу, – почувся впевнений і вже зовсім не наляканий дитячий голос.