Розділ 17

Помічаю як розм'якає блондинчик від моєї посмішки та часу на флірт поки в нас немає. В кабінет знову зайшов Даніель. Він дуже серйозний та зосереджений. У руках сумка з товстої шкіри, до верху забита артефактами. Судячи з магічного фону, непростими артефактами.

– Ти лишаєшся вдома, – кинув мені, на ходу вдягаючи шкіряну куртку. – Ходімо, Лестере, – звернувся до блондина.

– З якого це дива?! – вигукнула, зупиняючи архімага і Лестера вже у коридорі.

Даніель завмер і, судячи з плечей, важко зітхнув, перш ніж обернутися до мене. 

– Лірі, – погляд його спокійний, але все тіло помітно напружене. – Зараз не час для сперечань. Прорив непростий. Там буде важка і дуже небезпечна робота. 

– І? – ніяк не розумію чому я маю лишатись. 

– І я ще не випробовував тебе навіть на менших проривах. Це ризик… тому ти залишаєшся, – немов закарбував наказ. 

А я от дуже не люблю, коли зі мною як з дитиною малою вчиняють. 

Дурна відьма? Дурна точно! Та в моменті я собою не керую.

– Ні, – промовила твердо. – Я їду. Рівень в мене високий. Я зможу себе захистити. 

Даніель починає закипати…

– Дане, – блондин кладе руку на плече архімага. – Часу немає. Нехай їде. Хоча б подивиться здалеку як ти працюєш.

Даніель мовчки дивився на мене. Так, що я вже почала шкодувати про свої слова. 

– Гаразд, – через хвилину роздумів і спалення мене поглядом, погодився Даніель. – Близько не підходиш, від Лестера не відходиш. Інакше загинеш миттєво. А як виживеш… то я тебе приб'ю за непокору. Зрозуміла? 

Енергійно замахала головою на знак згоди. Архімаг скривився й, розвернувшись, пішов до сходів. Блондин рушив слідом, а я швиденько поспішила за ними. 

От могла б спокійно собі провести час без мага у будинку та щось мене таки змусило поїхати на небезпечне завдання. Впертість певно і ще трохи цікавість. 

Вже в кареті стало дещо тривожно, бо ж чудово розуміла – просто так би Даніель мене не лишав. 

– А що це за вежа така? – поцікавилася, щоб менше нервувати й накручувати себе.

Відповів мені Лестер. Архімаг знову щось зосереджено у блокноті креслив. 

– Це не просто вежа, Лірісо. Можна до тебе так звертатись? Наше знайомство сталося трохи за екстремальних обставин…

– Звісно, – мило йому всміхнулася. – Я тільки за, пане Лестер. 

– Лест, можеш так мене називати. Для друзів і близьких я Лест, – глянув з явним натяком блондин. 

– Кхм, – Даніель раптом підвів очі, відірвавшись від записів. – Не відходь від теми, Лест.

– Так-так, – продовжив Лестер, так мило ніяковіючи. – Так от вежа ця непроста. Це магічний маяк столиці. Вона тримає зв'язок між орденами, артефакторіями та прикордонними форпостами. Також уся столична мережа магічних сповіщень зав'язана на ній…

– Тобто як? – нахилилася від цікавості ближче, бо про таке й не чула раніше.

– Уяви собі гігантський кристал, який постійно відстежує магічні послання та перенаправляє їх адресатам. Вежа також найшвидше фіксує магічні сплески, прориви, аномалії й навіть деякі спроби нелегальних викидів магії може відстежити. Вона передає сигнал архімагам, – Лестер поглядом вказав на руку Аркена з великим перснем та темно-червоним каменем у ньому, – й усім бойовим групам, – продемонстрував свою руку з перснем та трохи меншим камінчиком, теж червоного кольору. – Якщо магічний зв'язок ліг… значить прорив був настільки сильний, що ударна хвиля порушила саму основу мережі… Кристал – червоне око дракона. 

– А чому дракона? Чому вежа саме дракона і кристал око дракона? – поцікавилася, бо не вірила в реальне існування цього міфологічного монстра.

– Бо в її фундаменті замуровано серце древнього дракона, – холодно відповів мені Даніель. – Саме його енергія живить систему. Колись ця істота охороняла столицю. Тепер вона служить імперії навіть після смерті.

Від цих слів архімага мені стало шкода давно мертвого древнього дракона. 

Магам байдуже. Вони в цій системі живуть з народження. Для них це звична річ – служіння імперії… навіть після смерті. Для мене ж це звучало як вирок.

Я від такої розповіді лиш гіркоту відчула. Не знаю що то був за дракон та він точно заслужив на спокій хоча б після смерті. 

– Що з тобою, Лірісо? – занепокоєно запитав Лестер. – Ти зблідла…

– Дракона їй шкода, – хмикнув Даніель, повертаючись до своїх записів.

Як точно він прочитав мої емоції. Невже я для нього справді немов книга відкрита?

– Все добре, – спробувала бути милою з блондином. – Просто хвилююся. Здається…. це щось дуже серйозне.

– На жаль так, – вже не всміхався Лестер. – Прорив біля такого місця сили говорить лиш про одне – вони за Межею готуються до посилення тиску на нас. Щось знову дає їм надію на успіх, – додав він задумливо, а я впіймала на собі погляд Аркена.