Розділ 11

Коли ти про щось не задумуєшся, то цього ніби й не існує у твоєму житті. 

Скільки років я прожила у Васильковій долині й насправді ніколи не задумувалася про аномалії, прориви та тріщини, що є частиною нашого існування. Бо в долині в нас були зазвичай зовсім інші проблеми. Там скоріше нечисть з лісу приповзе, ніж якась аномалія трапиться. Там я мала заробіток від цілительства, заспокоювання домовиків та проганяння нечисті. 

Звісно, я відчувала, що можу більше. Бабця колись говорила мені нібито я усю силу роду в собі зібрала. Та от особливо застосовувати її там не треба було. Знання мала від родових книг і бабусиних уроків. Засвоїла практично все, хоч зазвичай відьма може подужати приблизно відсотків тридцять з родових книг. Щось вдається краще, щось гірше і це цілком нормально. Мені вдавалося усе, крім побутової магії…

Я жила своїми проблемами, не задумуючись над тим, що можу зіткнутись з чимось жахливим… невідомим і незрозумілим. 

Та ось, я стою біля порогу закинутого графського маєтку і перші паростки страху починають турбувати моє тіло. Лячно, адже там невідомість.

– Я заходжу першим, – впевнено мовить Даніель, активізуючи поперед себе напівпрозору сяйнисту сферу захисту. – Рухайся за мною і відстежуй простір відьомським зором. Якщо щось почуєш чи побачиш, відразу кажи мені. 

– Зрозуміла, – махнула головою й маг пішов вперед, відкриваючи вхідні високі двері помахом руки. 

Крізь розруху та закинутість маєтку де-не-де ще проглядала минула розкіш цього місця. 

Під купою листя, що залітало до холу будинку через розбиту скляну стелю, виднілася дорога чорно-біла плитка, по обидва боки широких мармурових, колись білих сходів стояли й припадали пилюкою цілі статуї. Вони, немов кам'яні стражі, дивилися на нас і, задавалося, ніби мають ось-ось ожити, до чого детальна була їхня анатомія. На стінах й досі висіли картини у важких золотих рамах, а кам'яний фонтан по центру холу хоч і був набитий сміттям та все ж не втратив ні краплини своєї привабливості. 

Та я не мала часу довго розглядати інтер'єр, бо відразу ж як переступила поріг, перемикнулася на відьомський зір. Ми бачимо більше, ми відчуваємо глибше, ми торкаємось нутрощів нашого світу. 

– Прорив був у галереї, – звернувся до мене Аркен. – Вона на першому поверсі, ходімо. 

Він вів мене за собою, а я дивилася крізь стіни й крізь стелю. Я шукала щось, що б було схоже на залишки життя…

– Дивно, – пробурмотіла більше сама до себе.  

– Щось побачила? – обернувся до мене маг. 

– Ні. Просто…

– Лірі, я не люблю, коли тягнуть, – процідив крізь зуби. 

А я що? Я ж ненавмисно. Просто важко знайти слова для опису того, що відчуваю. Сама не відразу зрозуміла що саме мене напружує. 

– Немає єдиного місця, – мовила, намагаючись і собі пояснити непояснюване відчуття. – Але фон відчувається ніби… ніби звідусіль. 

Ми пройшли до закинутої галереї, де на віддаленій стіні миготіла синім сяйвом величезна магічна печать. Мені аж повітря сперло від тої сили, що линула від неї. 

– Хочеш сказати, ті сутності у повітрі розчинилися й в ньому ж слід залишили? – тим часом питав Даніель. 

– Не знаю. Я раніше з таким не зіштовхувалася, – сказала чесно. – По відчуттях… це дуже дивно… наче ми всередині істоти зараз. 

– Жодна істота так довго б без живлення з прориву не протрималася б, – впевнено заперечив маг, але захист підсилив і навіть неочікувано матеріалізував у руках короткий меч. 

Я вперше бачила, як щось матеріалізують. Такі “фокуси” можна робити, якщо мати спеціальний портальний камінь. Найвпливовіші маги й архімаги звісно ж мають такий камінчик, що кріпиться до металевого браслета на руку. 

– Я не відчуваю ворожого настрою, – прошепотіла, косуючи на меч, від якого линуло сяйво магії. 

– Бо вони хочуть, щоб ти їм довіряла, – так само пошепки відповів Даніель. – Можливо є новий прорив, бо інакше жодна сутність би не протрималася. 

– Ні, – видихнула, посилюючи видимість будинку. Зараз це для мене був єдиний енергетичний згусток – поєднання минулого і теперішнього. – Прорив був тут, – вказала на печатку. – І він дійсно надійно закритий. А сутність… Ні… це не сутність. Зрозуміла! Це ніби… наче спогад. Те, що тут було, дійсно вже загинуло, лишивши після себе інформаційний слід. 

Підійшла до найближчої стіни, повільно притулила до неї долоні й для концентрації закрила очі. 

– Що ти робиш? – напружено запитав позаду мене архімаг. 

– Хочу прочитати його, відчути й прожити залишений спогад, – тихо йому відповіла, вирівнюючи дихання та з повітрям втягуючи в себе особливі… не такі, як наші вібрації. 

Я діяла нативно, цілком довіряючи своєму внутрішньому чуттю. Мені треба було ніби налаштуватись на ту хвилю вібрацій, де я зможу побачити те, що лишила після себе істота, котра не змогла вижити без живлення. 

Не було сліду її смерті, бо останні можливі сили ця істота витратила на формування послання, котре тут би трималося, поки… поки не прийде та, хто зможе його почути. Поки не прийде відьма. 

– Будь максимально обережна, – попередив мене маг. 

– Я знаю що роблю. Просто почекай. Потім я все розкажу. 

Коли вдалося повністю відгородитися від реальності, я побачила їх – два силуети. Таке від них линуло яскраве сяйво, що я аж скривилася, але з їхньої хвилі не зістрибнула, хоч і знала, що там, в реальності, Данієль вже тримає мене під руки. 

“Ми її не вбивали” – відлунням звучали їхні голоси.

Я мовчала, лиш могла хапати ротом повітря, поки вони продовжили говорити:

“ Ти в небезпеці. Всі відьми в небезпеці. Їм не можна вірити. Вони відправлять всіх вас за Межу. Шукай відповіді, Ірі. Не намагайся врятувати таких як ми, бо й тебе приберуть. Просто шукай нас і ми все тобі розкажемо. Історію змінили. Нас вигнали. Вони панують там, де жили ми.”

Різко видихаю й, розплющуючи очі, розумію, що лежу на землі, а максимально наляканий Данієль нависає наді мною і його вуста може в кількох сантиметрах від моїх.