Розділ 3

Можливості переварити те, який високий я маю рівень сили в мене не було. Тітка Мелані від шоку мало на той світ не відійшла. Тому довелося відкачувати спочатку її, а потім ще й Родеріка, котрий, як тільки Мелані прийшла до тями, раптом теж зблід та сповз по стінці, прямісінько у коридорі. 

Нам на поміч, з темряви тої кімнати, де ми проходили перевірку, вибігли ще два маги. Жіночка у чорній мантії побігла кликати на допомогу, а доволі поважного віку чоловік, періодично косуючи на мене, відкачав магічним імпульсом Мелані й потім вже Родеріка. 

– Як таке могло з нами статись? – відразу ж заголосила тітонька. 

– Ось вона, – почула я в себе за спиною й, обернувшись, зрозуміла що жіночка та, у мантії, не на допомогу кликала. Вона привела з собою ще трьох магів, які тепер підозріло пропалювали мене поглядами. 

– Лірісо Мерай, – звернувся один з них. – Вам треба пройти за нами. 

– Куди ви її забираєте?!! – істерично закричала Мелані. 

– Заспокойтеся, – мовив більш приємний з цих трьох. Блондин. Чомусь блондини завжди асоціюються в мене з чимось приємним, світлим і добрим. – Для червоного рівня реєстрація трохи інша. Пані Ліріса її пройде і ви зустрінетесь вже на вулиці, коли теж пройдете до кінця свою реєстрацію. 

– Все буде добре, – мовила до тітоньки й, бадьоро їй всміхнувшись, пішла за трьома магами. 

Поки йшла за ними, змінюючи довгі та одноманітні коридори, не намагалася запам'ятати дорогу, бо все одно не змогла б. Просто думала нащо вони аж у тьох за мною прийшли? Може вирішили що я пручатимусь чи втечу? Можливо так і треба було зробити та тоді я була надто збита з пантелику і ще не розуміла усіх наслідків для себе. 

Закони я їхні на зубок знала, тому й не хвилювалася особливо, коли мене завели у простору залу з фресками та такими ж дорогоцінними люстрами, як у холі. Маги відразу ж попередили про необхідність накладання печаті, обступили мене з у сіх боків та, малюючи у повітрі свої формули й рунічні знаки, вліпили на мою ауру три печатки. 

Три. Чому так багато? 

В мене аж трохи ноги підкосило від чужорідної сили. 

– Навіщо скільки? – запитала в блондинчика.

– Пані Лірісо, ви перша за сто років відьма з червоним рівнем сили. Тому ми повинні були підсилити звичайну стандартну печатку. Адже ви б скоріш за все вже до вечора несвідомо навіть зламали її. 

– І що тепер зі мною буде? – поцікавилася в того ж мага, але заговорив до мене інший, худорлявий і з неприємними рисами обличчя маг. Там не було зрозуміло чи він конкретно мене ненавидить, чи може просто увесь цей світ. Недолюблений короче. 

– Нічого з вами не буде… поки ви дотримуватиметесь букви закону. 

– О, – зраділа я. – Це буде легко. Ваші закони я й вночі можу переказувати.

– Я б на вашому місці так не радів, – скривився маг. – Вашу попередницю з таким рівнем сили сто років тому було страчено за спробу вбити імператора. 

– Ну… буває, – розвела руками. – Я за інших відповідати не можу. Лише за себе, – підморгнула блондинчику, а той аж розчервонівся. – Я лиш звичайною відьомською практикою займатись збираюся. Наврочення… знімаю, а не роблю, домовики, що збожеволіли й шкодять господарям. Підселенці темні, нечисть та трошки цілительства – ось і весь мій профіль. Ніяких політичних схем, звичайне заробляння грошей на жіночі дрібнички. 

Глянула на блондинчика, а той вже й ніби був готовий мені всі бажанки придбати. 

Чоловіки. Раз підморгнула, всміхнулася і все – легінь дозрів. 

Ех, шкода, що моє серденько б'ється швидше тільки біля чорнявих та небезпечних хлопів. 

Дозволи мені всі дали, в реєстри свої повносили, печатки їхні на аурі відчувалися легким свербінням на шкірі й дещо дратували, але мене завірили, що згодом я звикну і відчувати їх не буду. Я не сперечалася, бо просто хотіла швидше звідти піти. І ще були деякі сумніви чи вони взагалі мене випустять.

Якась така напруга у повітрі була і відчуття що за мною хтось спостерігає. А це дуже неприємно. Але ніхто затримувати більше ніж треба мене не збирався.

Коли вийшла з тої великої будівлі, то побачила біля карети моїх і швиденько до них пішла, махаючи текою зі своїми реєстраційними документами та різноманітними дозволами, які планувала роздивлятись якомога далі звідси.

Лиш карета рушила, Родерік напружено заговорив. 

– Справи кепські, Лірісо. Тобі не дадуть спокою. 

Він так дивився на мене, немов на покійницю вже. Фелісія трусилася і схлипувала, а Мелані витирала очі хусточкою. 

– Та що ви мене тут вже хороните?! – обурилася, не витримавши цієї давкої атмосфери. – Я та ж сама Ліріса. Нічого не змінилося. А маги, – глянула на Родеріка. – Не зможуть мені жодним чином нашкодити, поки я дотримуватимусь їхніх законів. 

– Отож, – все ще трагічно говорив Родерік. – Ти надто сильна, Лірісо. Отже, вони зроблять усе, аби тебе контролювати й… використовувати для цілей імперії.

– Тоді буду обережною, – вперто не бажала панікувати. – Я це я і сила моя зі мною з народження. Рівні ваші тільки для вас і мають значення. Мені байдуже на всі ці загадкові штуки. Просто хочу працювати та отримувати за свою звичну абсолютно легальну роботу винагороду. Все. Не накручуйте себе на рівному місці. 

Глянула максимально суворо на тітку. 

– Мелані, зберися! Тобі зараз до доньки їхати, а вона вагітна. Хочеш її розхвилювати? Фел, тебе це теж стосується, – скосила погляд на подругу. 

– Ти маєш рацію, Лірісо, – нарешті зібрався з думками Родерік. – Зайві накручування ні до чого. Просто тобі треба бути максимально уважною до деталей і можливо вони лиш спостерігатимуть, – без особливої впевненості додав маг.

– Нехай собі спостерігають, – засміялася, намагаючись зменшити напругу. – Я жінка гарна. Може й придивлюся собі якогось спостерігача ахаха. 

– Молодець, – похвалив мене Родерік. – Дійсно, не варто завчасно думати про найгірше. Зараз закину вас до нас додому. Відпочинете, смачно поїсте, а завтра зранку і думки ясніші будуть.