Розділ 2

Карета приземлилася біля високої білої будівлі з кам'яними статуями древніх богів, що немов тримали дах та були охоронцями при вході. Голови богів були повернуті до дверей і вирази їхніх кам'яних облич лякали своєю суворістю.

– Вони мене до дрижаків доводять, – тихенько мовила до мене подруга, косуючи на страхітливі статуї. 

Ми рухалися відразу ж за Родеріком, котрий поважно вів під руку свою тещу. 

– Фел, – заговорила до дівчини, й потягнула її за руку у приміщення. – Це всього лише каміння. Боятись його не треба.

Сама ж я чомусь теж почала відчувати тривожність, але не через кам'яних богів. Це була відьомська інтуїція. Вона нас ніколи не підводить та деколи від неї толку мало. Бо не зрозуміло що саме викликає ту тривожність. Єдине що було ясно – у цій будівлі мені знаходитись небезпечно. 

– Ходімо, мої любоньки, – тим часом примовляв Родерік. – Сьогодні середа, отже, народу не так і багато має бути. Як повезе – за пів годинки вас зараз оформимо. 

Ми відразу ж потрапили у великий круглий хол з мармуровою підлогою та люстрами з ельфійського скла, яке важко з чимось іншим сплутати. Воно кожної секунди змінює колір. Чим більше кольорів змінює, тим це скло дорожче. 

Інколи у нашу Василькову долину приїздять торговці зі столиці й привозять нам різні такі дорогі речі, на які нам треба рік заробляти. Я колись так і не назбирала на браслетик з ельфійського триколірного скла. А тут, поки ми йшли за Родеріком до входу в один з безлічі коридорів, люстри змінили вже сім кольорів. 

– А як це місце називається? – поцікавилася, наздоганяючи та рівняючись з Родеріком. 

– Це Ціарус, – почав пояснювати чоловік, поки ми йшли довгим коридором, де між однаковими дверима по обидва боки лиш маленькі світильники були. – Усі соціально-магічні проблеми міста й імперії в цілому тут вирішуються. Будь-яка реєстрація, включаючи й вас відьом, теж тут проходить. Тут також зберігається Око Орана – древній артефакт, який і покаже рівень вашої сили. Тут ви щороку будете брати дозвіл на використання магії та отримуватиме спеціальну печать на ауру. 

– А без зачіпання наших аур не можна обійтися? – запитала тітка Мелані. 

– На жаль ні, – знизав плечима Родерік. – Ваша магія непокірна і лиш така печать дає магам гарантію, що в разі порушення закону, ви не втечете з міста, використавши той же вогняний перехід. 

Бояться вони нас – зробила висновок подумки. 

І правильно роблять. Ми бачимо більше, ми є сама магія, а вони лиш “вмістище”, де магія може триматись. Вони використовують магію за допомогою спеціальних рун, артефактів, складних формул, якими заповнюють свої печаті. Ми ж магією дихаємо. Для них чари це наука, в той час, коли ми або народжуємося з силою або ні. 

Відьми – стихія, маги – контрольована сила.

Сильніше відьом тільки архімаги. Сила тече у їхній крові з народження, вони ходячі джерела стихії – так колись мені бабуся розповідала. Архімаги якраз вчаться не засвоювати магію, а контролювати свою силу, щоб вона не знищила пів країни за одну секунду. 

Але їх зараз всього п'ять таких існує на весь світ. Архімаги народжуються рідко і живуть, що правда, довше усіх. Нашому імператору вже понад вісімдесят років, але кажуть йому й сорок не даси. Найстарший архімаг це маг Знань – Меморон Артерос. Вік цього аврхімага загадка для всіх. Він хранитель найдревніших знань і йому точно вже понад двісті років.

Проте архімаги теж пропускають свою силу крізь сито науки. Тому відьом вони, хоч і впускають у міста, але контролюють їх більше, ніж у долинах.

Я б лишилася певно вдома, якби не мама моя, котра залишила мене ще крихіткою на бабусю і зникла. Вже перед смертю бабуся Ярена розповіла, що мама марила кращим життям й обіцяла потім мене до себе забрати. Але лиш одного листа відправивши, вона безслідно зникла. 

Листа було відправлено зі столиці імперії архімагів. Це моя тепер головна мета – дізнатись де ділася моя мама. Проте й трохи заробити я не проти також. Фелісія мріє заміж за багатія вийти й відкрити магічний салон краси, а тітка Мелані хоче просто жити ближче до доньки. 

Ми всі сюди приїхали з власними амбіціями та цілями... 

– Сюди, – мовив до нас Родерік, відкриваючи такі ж як і всі тут двері. 

У невеличкому кабінеті нас зустріла помітно заклопотана жіночка. Родерік поклав їй на стіл біленький камінчик і та, відірвавшись від своїх паперів, тицьнула нам кілька папірців на підпис, потім записала щось у великий потріпаний журнал і видала кожній по одному чорному гладкому камінчику й без жодних пояснень продовжила щось шукати у своїх горах паперів.

Тим часом ми з Родеріком пішли знов до холу, а потім сходами почали спускатись униз, де за його словами в підземеллі зберігається Око Орана. 

Їхнє підземелля теж було схоже на приймальню в імперському палаці. Принаймні так мені здалося. 

Все з білого мармуру, картини у золотих рамах, двері з золотими табличками, освітлення кристалами зі Світлих гір, м'які диванчики й навіть квіти у вазонах, котрі точно від магії живляться. 

Одні з дверей тут були з аркою позолоченою. Саме туди нас і повів Родерік. А от за дверима нас неочікувано зустріла суцільна темрява. 

– Не бійтеся, – прошепотів від входу Родерік. Він порогу так і не переступив. – Око нікому бачити не можна, тому по черзі робіть кілька кроків вперед, тримаючи ключ активації у витягнутій руці. 

Оті чорні камінці, як виявилося, ключами були.

Ми ніяк не наважувалися зробити ті кроки поки не почули невдоволене з темряви:

– Нам тут ще довго чекати? 

Хтось там за нами спостерігав.

– Сміливіше, – підбадьорив нас Родерік і тітка Мелані таки зробила тих кілька кроків. 

Темряву змінив світло-зелений колір, але розгледіти щось ще не можна було.

– Рівень зелений, ступінь середня, – холодно мовили з темряви. 

Фелісія вже більше не чекала й теж зробила кілька кроків та витягнула руку з каменем уперед. Цього разу зелений колір був насиченішим.