Розділ 1

Тиждень до великої помилки відьми Ліріси

Антертон, столиця Імперії магів, зустрів нас проливним дощем. І мабуть, вже тоді було варто задуматись чи дійсно так треба мені сюди приїздити. Але ми з моєю вірною подругою Фелісією та тіткою Мелані були сповнені надій на краще майбутнє і жодна злива не змогла б тоді зупинити цих трьох відьмочок з Василькової долини. 

У моєму краї вже ранньою весною припікало сонечко, а тут ще ніби осінь затрималася, хоч зима була позаду і мали б розпускатись квіти. Та ми певно були єдиними яскравими плямами у сіро-коричневій масі жителів імперії. Всі у довгих плащах, темному взутті та з такими ж кольору калюжі парасольками. 

В нас же при цьому ще й наші валізки були яскравими. В мене блакитний набір валіз, в тітки Мелані яскраво зелений, а у світловолосої Фелісії рожевий. І сукні в тон валізок… 

Думаю не варто говорити, що тоді, на вокзальній площі, ми попри зливу привертали до себе увагу.

– Де ж той Родерік? – нервово тупцяла з ноги на ногу моя пишнотіла тітонька Мелані. – Обіцяв же мені не запізнюватись.

Її висока зачіска з маленьким зеленим капелюшком так і погрожувала ось-ось розвалитись під краплями дощу. 

– Я вже відчуваю себе губкою для купання, – тим часом тремтіла Феліс. – Може хоч чарами захистимося від зливи? – з благанням глянула вона на мене.

– Здуріла? – прохрипіла я, теж відчуваючи, як холод пронизує до кісток моє повністю вже мокре тіло. – Ми ж ще не зареєструвалися і дозволи на застосування магії не отримали. Відразу хочеш під суд архімагам піти?

– Не хочу, – зітхнула подруга. – Але й захворіти теж не входило в мої плани. 

– Бо треба було слухати мене й хоч куртки повдягати, – пробубоніла тітка, витягуючи шию, щоб крізь натовп та поштові карети побачити свого зятя, котрий і мав за нами приїхати. Її донька Кейлін у столиці магів жила вже три роки. Вона не успадкувала магію від мами, зате вдало вийшла заміж за мага, котрий колись з інспекцією у нашу долину приїздив. 

– Бачу! – вигукнула Мелані й ми аж підскочили, радіючи, що скоро опинимось у теплій кареті. 

Прямісінько над головами присутніх на площі людей, з шаленою швидкістю до нас неслася магічна чудасія. В долині таке не побачиш, а тут, мабуть, лиш ми й здивувалися. 

Карета без коліс і з напівпрозорими конями в упряжці, від яких при русі відлітали іскри чистої магії. 

– А ким твій зять працює? – з відкритим ротом поцікавилася Фелісія, поки ми спостерігали, як розступався натовп, коли карета почала приземлятись. 

– Він водій самого Даніеля Аркена, – гордовито задерла носа моя тітка. 

– А хто він, цей Аркан? – запитала я, ніби щось і пригадуючи з балачок Мелані про життя доньки. 

– Аркен, – поправила вона мене. – Це архімаг. Один з п'ятірки. Наймолодший і кажуть, – заговорила тихіше. – Наймогутніший. Він маг Межі. 

– Ясно, – мовила я. – За запечатування аномальних магічних джерел і проривів відповідає. 

– Мамусечко!! – вибіг з карети зять Мелані. – Моя любонько, золотце моє!! Довго чекала? 

Двометровий широкоплечий бородань у службовому кітелі підхопив свою здивовану тещу та закружляв її, викликаючи в нас з Феліс нестримний сміх. Вірніше смішно нам було з обличчя тітки, яке за секунду встигло позеленіти, посиніти, а потім ще й почервоніти, а шок і її здивування взагалі вигляділи комічно. 

– Роді, – прошипіла Мелані. – Будь ласка, постав мене на ноги. Дівчата вже промокли й змерзли. 

– Ох! Звісно, – Родерік швидко чмокнув нас у щоки й, примовляючи, повів за руки до карети. Ми заскочили у дуже теплий, розкішно м'який оксамитовий салон і я мало не застогнала від задоволення, коли нарешті на нас нічого зверху вже не крапало. 

Валізи наші під дією повітряного ласо Родеріка полетіли до багажного відділу карети й вже через пів хвилини ця чудасія злетіла у повітря. 

– Пробачте за спізнення, – почав винувато Родерік. 

Він сів навпроти нас з Феліс, біля своєї любої тещі і явно хотів загладити провину. 

– Що? Боїшся, що я тебе здам Кейлін? – відразу ж все зрозуміла Мелані. 

– Ну ви ж не будете засмучувати доньку на сьомому місяці вагітності? – з надією у голосі поцікавився здоровань Родерік. – Що ж я міг вдіяти? Робота в мене така, – розвів він руками. – Зараз от начальство вдома, то я й вирвався на годинку. А так зранку ми пів міста вже облітали. Не сидиться Аркену вдома. 

– А ви зараз цією каретою керуєте? – поцікавилася я, бо слухати про начальство Родеріка мені було нудно. 

– Так, – всміхнувся бородань. – Вона зав'язана на моїй силі. Елементалі – коні стихійні, вони лиш моїх ментальних наказів слухаються. Робота неважка, якщо все як слід налаштовано. 

– Яка красааа, – захоплено вигукнула Фелісія, заглядаючи крізь невеличке віконце на столицю магів. 

Ми летіли повз дивовижні будинки й цілі розкішні палаци з власними парками та озерами. Потім забудова стала щільнішою, але не менш вражаючою. 

Виглянувши у вікно, я зрозуміла чому сюди так усі прагнуть потрапити – тут вирувало життя. Куди оком не кинь – всюди краса, архітектурні витвори та розкіш. Людей так багато на вулицях, що важко зрозуміти з першого погляду де маги, а де звичайні жителі без сили. Відьом, звісно, легко побачити, але їх тут, наскільки я знаю, не так і багато.

– Ми відразу поїдемо на реєстрацію, – повідомив нам Родерік, нервово косуючи на свою помітно роздратовану тещу. – Я розумію, ви втомилися після довгої дороги, а тут ще й дощ, але на реєстрацію дається лише доба і завтра в мене не вийде вирватись з роботи. Цілий день возитиму Аркена та ще й ніби там виїзд за межі міста намічається, тому вдома буду, скоріш за все, біля опівночі. Тому затягувати з реєстрацією не будемо. 

– А висушити нас ви не можете? – поцікавилася Фелісія.

– На жаль ні, – зніяковів Родерік. – Я зараз на помаранчевому рівні, десять років тренувань пішло і купа підсилювачів, а побутова магія шкодить силі, бо для неї треба на зелений рівень спускатись.