Розділ 52

За мною зачинилися двері гуртожитку.

Тепле вечірнє повітря залишилося зовні, а я опинилася у знайомому холі.

Охоронець, той самий, який кілька хвилин тому рятував мене від ночівлі надворі, лише усміхнувся, коли я проходила повз.

Я чемно кивнула у відповідь і відвела погляд.

Бо чомусь мені здавалося, що він зараз прекрасно розуміє, чому я повернулася буквально в останню хвилину.

Втім, напевно, він бачив таких студентів сотні.

А може й тисячі.

Закохані парочки явно не були для нього чимось новим.

Я попрямувала до сходів.

Перший поверх.

Другий.

Третій.

І чим ближче ставала моя кімната, тим сильніше я усвідомлювала одну дуже неприємну річ.

Мене там чекають.

Дві.

Дуже.

Допитливі.

Подружки.

Я навіть сповільнила крок.

Бо вже прекрасно уявляла, що зараз буде.

Відкриваю двері.

Яна сидить на своєму ліжку з виглядом слідчого, який нарешті дочекався підозрюваного.

Віка робить вигляд, що її це не цікавить.

Але насправді цікаво ще більше.

Потім починаються питання.

Одне.

Друге.

Десяте.

І так до самого ранку.

— Ну як?

— Куди ходили?

— Про що говорили?

— За руку тримав?

— А потім?

— А потім?

— А ПОТІМ?!

Я аж застогнала вголос.

Яна точно почне.

І Віка теж.

Просто більш цивілізовано.

Піднявшись на свій поверх, я ще кілька секунд стояла біля дверей кімнати.

Набиралася хоробрості.

Бо після зустрічі з Романом мене чекало друге випробування цього вечора.

І воно було не менш небезпечним.

Я поклала руку на ручку дверей.

Глибоко вдихнула.

І подумала лише одне:

Соломіє, тримайся.

Ти пережила перше побачення.

Переживеш і цих двох.

Хоча щодо останнього я вже була не така впевнена.

Відкриваючи двері кімнати, я вже морально готувалася до допиту.

Але реальність виявилася навіть гіршою.

Бо щойно я переступила поріг, як побачила дві пари очей, спрямованих прямо на мене.

Яна сиділа на своєму ліжку, обійнявши подушку.

Віка мирно пила чай.

На перший погляд.

Але обидві дивилися на мене з однаковими хитрими усмішками.

І тут мене осяяло.

Балкон.

Наш балкон виходив саме на ту сторону.

...

О ні.

НІ.

Я перевела погляд з однієї на іншу.

Потім знову.

І остаточно зрозуміла страшну правду.

Вони все бачили.

Абсолютно все.

Тому, навіть не дочекавшись першого питання, я відразу випалила:

— Ви і так все бачили. Більше нічого розказувати не буду.

На декілька секунд у кімнаті запанувала тиша.

А потім Яна впала на ліжко від сміху.

Буквально впала.

— ВОНА ЗНАЄ!

Віка теж вже ледве стримувалася.

— Ми навіть слова не сказали.

— І не треба.

— Соломіє, ти зараз червона як помідор.

— Замовкни.

— Ні.

— Віко!

— Точно бачили, — спокійно підтвердила я.

Я закрила обличчя руками.

Господи.

Можна мене кудись телепортувати?

Бажано дуже далеко.

— Ми ж просто вийшли на балкон повітрям подихати, — абсолютно невинним голосом сказала Яна.

— Брехуха.

— І випадково побачили вас.

— Випадково мої тапки.

— Ну добре, не випадково.

Я застогнала.

Ці дві людини були безнадійні.

— Знаєш, — задумливо протягнула Яна, — а я ще казала Віці, що ти повернешся щаслива.

— Яно...

— А вона мені не вірила.

— Бо я думала, що Соломія хоча б спробує приховати емоції.

— Не вийшло, — радісно повідомила Яна.

Я кинула куртку на стілець.

Ту саму куртку, яку тепер потрібно було повернути власниці.

І раптом зрозуміла, що боротися вже марно.

Вони все бачили.

Все зрозуміли.

І тепер не відчепляться.

— Добре, — видихнула я.

Обидві миттєво насторожилися.

— Але тільки трохи.

— Перемога! — вигукнула Яна.

— І ніяких дурних питань.

— Ми не обіцяємо, — одразу відповіла Віка.

І саме тоді я зрозуміла, що спати сьогодні рано я точно не ляжу.

Я важко зітхнула й сіла на своє ліжко.

Яна моментально перебралася ближче разом із подушкою.

Настільки ближче, що ще трохи — і сиділа б у мене на колінах.

— Починай.

— Що починати?

— Все.

— Це не відповідь.

— Яно, ти страшна людина.

— Дякую.

— Це не був комплімент.

— А я сприйняла як комплімент.

Віка поставила чашку на стіл і теж повернулася до мене.

— Добре. Для початку прості питання.

Я відчула підступ.

— Що значить "для початку"?

— Де були?

— У центрі.

— Далі.

— Гуляли.

— Далі.

— Пили каву.

— Далі.

— Розмовляли.

— Далі.

— Боже, ви як слідчі.

— Ми подруги. Це різне.

— Не бачу різниці.

Яна вже сміялася.

— Добре, тоді головне питання.

Я одразу зрозуміла, яке саме.

— Ні.

— Але я ще не запитала.

— Все одно ні.

— Як він цілується?

— ЯНО!

Здається, мене почули навіть на сусідньому поверсі.

Віка захихотіла й відвернулася до вікна.

— От бачиш, реакція багато про що говорить.

— Я вас ненавиджу.

— Неправда.

— Правда.

— Неправда.

— Правда.

— Добре, але трошки.

Я кинула в неї подушкою.

Яна легко її впіймала.

І виглядала при цьому абсолютно задоволеною життям.

Через кілька хвилин допит усе ж став менш схожим на катування.

Я розповіла про прогулянку.

Про каву.

Про те, як Роман знову жартував з моєї пам'яті й кілька разів перепитував, чи не забула я його ім'я.

На цьому місці обидві реготали хвилин п'ять.

— Бачиш? — сказала Віка. — Людина знайшла твою слабкість.

— Дуже смішно.

— Насправді так.

Поступово кімната наповнилася звичним вечірнім затишком.

На столі знову з'явився чай.