Розділ 51

Вечір проходив напрочуд легко.

Без незручних пауз.

Без натягнутих тем для розмов.

Так, ніби ми не вперше гуляли разом, а робили це вже давно.

Мій телефон час від часу нагадував про себе вібрацією.

І я навіть не сумнівалася, хто саме мені пише.

Дівчата 😌

Ну а як без них?

Спочатку я ще чесно намагалася відповідати.

Писала короткі повідомлення.

"Все добре."

"Так, жива."

"Ні, не хвилюйтеся."

Але це їх не зупиняло.

Навпаки.

Здавалося, кожна моя відповідь породжувала ще п'ять нових запитань.

Телефон знову завібрував.

Я глянула на екран.

Чат "Три біди гуртожитку".

Яна: "Ну що?"

Віка: "Він вже взяв тебе за руку?"

Яна: "Або хоча б дивиться закоханими очима?"

Я закотила очі.

І швидко надрукувала:

"Я зайнята. Потім поговоримо."

Після чого сховала телефон у кишеню.

— Допит? — усміхнувся Роман.

— Гірше.

— Подруги?

— Саме вони.

— Співчуваю.

— Тобі смішно.

— Дуже.

Я важко зітхнула.

— Вони мене живцем з'їдять, коли повернуся.

— Думаю, вони вже приблизно знають, де ти.

— Не приблизно.

— Точно?

— Точно.

Він розсміявся.

— Тоді тобі справді не пощастило.

— Дякую за підтримку.

— Завжди будь ласка.

Телефон ще кілька разів завібрував у кишені.

Але я навіть не дивилася.

Бо прекрасно знала, що там зараз відбувається.

Швидше за все, Яна вже вигадала двадцять сценаріїв розвитку подій.

А Віка намагалася зберігати здоровий глузд.

Хоча виходило в неї це не завжди.

І якщо чесно...

вперше за довгий час мені зовсім не хотілося сидіти в телефоні.

Хотілося просто гуляти.

Слухати Романа.

Сміятися з його жартів.

І насолоджуватися цим вечором.

Бо він виявився значно кращим, ніж я могла собі уявити ще сьогодні вранці, коли засинала на лекції з економіки. 😌✨

А дівчата...

Дівчата нікуди не подінуться.

Хоча я майже була впевнена, що після повернення мене чекатиме офіційний допит з пристрастю і вимогою надати повний звіт про кожну хвилину цієї зустрічі. 
Вечір вже прийшов на місто, і почало ставати прохолодно

—Потрібно повертатися до гуртожитку, а то скоро закриють і треба буде ночувати під відкритим небом — сказала я тихим голосом.

—Так швидко летить час, а ж не віриться — відповів Роман. І ми помаленьку рушили назад.

— Розкажи як так вийшло, що ти вступила на економічну спеціальність — запитав Рома.  

—Та все досить банально, я досить гарно рахую — засміялася я — А якщо чесно то це все батьки, мені весь час гарно давалася математика, а мама перед закінченням школи знайшла знайомих, які вчилися тут і само собою економічна спеціальність це пристижно, Соломіє будеш мати завжди роботу( ніби передражнючи її сказала я), якось так  — відповіла я. 

Роман уважно слухав, поки ми повільно йшли освітленими вечірніми вулицями назад до гуртожитку.

Навколо вже загорілися ліхтарі.

Місто потрохи змінювалося.

З денного галасливого ставало вечірнім, спокійнішим.

— Тобто це була не зовсім твоя мрія? — запитав він після кількох секунд мовчання.

Я знизала плечима.

— Якщо чесно, то ні.

— І ким ти хотіла бути?

Ось тут я задумалася.

Справді задумалася.

Бо останніми роками мені це питання ставили рідко.

Та й відповідь на нього була не така проста.

— Не знаю, — чесно відповіла я. — Мені подобалося багато різних речей. Але якось так вийшло, що за мене вже майже все вирішили.

— Батьки?

— В основному мама.

Я усміхнулася, хоча усмішка вийшла трохи сумною.

— Вона завжди вважала, що знає краще.

Роман кивнув.

Без зайвих коментарів.

І я була вдячна йому за це.

Бо іноді людям дуже хочеться дати пораду або пояснити, як правильно жити.

А іноді достатньо просто вислухати.

— Зате ти добре вчишся, — сказав він.

— Бо вибору немає.

— Неправда.

— Правда.

— Соломіє, я бачив людей, які мають вибір і все одно нічого не роблять.

Я тихо засміялася.

— Це комплімент?

— Можливо.

— Дуже дивний комплімент.

— Інших не маю.

Ми звернули на алею, що вела до гуртожитку.

І раптом я зрозуміла, що дорога назад здалася набагато коротшою.

Несправедливо коротшою.

Наче тільки нещодавно ми вийшли з гуртожитку.

А тепер вже поверталися назад.

— А ти? — запитала я. — Чому обрав свою спеціальність?

— На відміну від тебе, я сам винен.

— Тобто батьків звинувачувати не можна?

— На жаль.

— Шкода.

— Дуже.

Ми обоє засміялися.

І знову запала та легка тиша, яка чомусь зовсім не була незручною.

Попереду вже виднівся гуртожиток.

А разом із ним і неминучий допит від Віки та Яни.

І чомусь зараз мене це навіть не лякало.

Бо вечір справді вийшов хорошим.

Можливо, навіть одним із найкращих за останній час.

І від цієї думки на душі ставало якось тепло. 😌✨

Дійшовши до гуртожитку, ми зупинилися біля входу.

Навколо ще ходили студенти, хтось повертався з міста, хтось сидів на лавках, але я вже майже не звертала на це уваги.

Чомусь раптом стало тихо.

Наче весь вечір, повний розмов і сміху, несподівано зупинився саме тут.

Ми стали один навпроти одного.

— Дякую за вечір, — усміхнувся Роман.

— Тобі дякую, — відповіла я.

І саме в той момент сталося те, чого я точно не очікувала.

Роман раптом обхопив мене за талію і притягнув ближче до себе.

Я настільки розгубилася, що на кілька секунд просто завмерла.

В голові не залишилося жодної думки.

Абсолютно жодної.

Ну бо серйозно.

Не кожного дня тебе обіймає хлопець, який тобі подобається.

Та ще й так близько.

Я відчувала, як серце починає шалено калатати.

Настільки голосно, що мені здавалося, його чути на весь двір гуртожитку.