Розділ 50

Після привітання стало трохи легше.

Наче найстрашніше вже сталося.

Я не втекла.

Не знепритомніла від хвилювання.

І навіть змогла нормально говорити 😌

Тому, коли Роман запропонував пройтися до центру міста через парк, що був поруч із гуртожитком, я одразу погодилася.

Погода стояла чудова.

Спека вже відступила, але вечір залишався теплим.

Дерева повільно починали змінювати колір.

Десь подекуди вже з'являлося жовте листя.

Парк був наповнений людьми.

Хтось гуляв із собаками.

Хтось сидів на лавках.

Студенти поверталися з пар або просто проводили вечір надворі.

Ми йшли поруч неспішним кроком.

Спочатку розмова трохи не клеїлася.

Не тому, що нам не було про що говорити.

Навпаки.

Ми знали один про одного вже чимало.

Просто тепер потрібно було звикнути до того, що співрозмовник не по той бік екрана.

— То як твоє героїчне повернення з картопляного фронту? — усміхнувся Роман.

Я закотила очі.

— Я знала, що ти це згадаєш.

— Це була занадто хороша історія.

— Не для мене.

Він засміявся.

І напруга потрохи почала зникати.

Розмова знову стала такою ж легкою, як під час наших дзвінків.

Ми говорили про навчання.

Про гуртожиток.

Про літо.

Про людей, яких обоє знали.

Іноді сміялися з абсолютно дурних речей.

І чим довше ми гуляли, тим більше мені здавалося, що я знаю його вже дуже давно.

Наче ця зустріч мала відбутися набагато раніше.

Ми повільно йшли алеями парку, а сонце вже починало хилитися до заходу.

Проміння пробивалося крізь дерева, кидаючи золотисті плями на доріжки.

Я на мить замовкла й озирнулася навколо.

Красиво.

Дуже красиво.

Але дивним чином зараз мене більше цікавила людина поруч, ніж сам краєвид.

І від усвідомлення цього захотілося усміхнутися.

Тож я швидко відвела погляд, сподіваючись, що Роман нічого не помітив. 😌💛

Я на декілька секунд задумалася над його словами.

— До речі, а де ти зупинився? Наскільки я зрозуміла, ти не заселявся в гуртожиток, — запитала я.

Роман кивнув.

— Не заселявся.

— І де тоді живеш?

— Зараз у друга буду декілька днів ночувати, допоки не орендую власну квартиру.

Я аж зупинилася.

— Власну квартиру?

— Ну так.

— Тобто ти серйозно збираєшся жити окремо?

— Якщо знайду нормальний варіант, то так.

Ми знову рушили доріжкою парку, а я все ще переварювала цю інформацію.

Для мене квартира звучала як щось дуже доросле.

Занадто доросле.

— І як тобі така ідея взагалі прийшла?

Роман усміхнувся.

— Якщо чесно, гуртожиток ніколи особливо не подобався.

— Ображаєш.

— Я не про твій гуртожиток.

— Ага, звісно.

Він засміявся.

— Просто хочеться більше спокою. Та й можливість є, чому б ні?

Я кивнула.

Логіка в цьому була.

Хоча для мене гуртожиток уже давно став чимось більшим, ніж просто місцем проживання.

З усіма його шумними коридорами.

Чаями о десятій вечора.

Яниними пригодами.

Вікиними коментарями.

І постійним відчуттям, що ти ніколи не залишаєшся сам.

— А ти б хотіла жити сама? — несподівано запитав Роман.

Я задумалася.

Справді задумалася.

— Не знаю.

— Це не звучить переконливо.

— Просто... іноді так. Особливо коли Яна о другій ночі вирішує, що саме зараз потрібно поговорити про сенс життя.

— О, значить все настільки серйозно?

— Ти навіть не уявляєш.

Ми обоє засміялися.

А потім я подивилася на нього.

— Але, напевно, ні.

— Ні?

— Я люблю свій хаос.

Роман усміхнувся.

— Гарна відповідь.

І чомусь від того, як він це сказав, мені стало дуже тепло.

Ми вже майже вийшли з парку до центральної частини міста.

Навколо ставало людніше, а розмова текла так само легко, ніби ми не вперше зустрілися після довгих місяців листування, а гуляли разом уже дуже давно. ✨

Вечір тільки набирав обертів.

На лавках сиділи компанії студентів, хтось поспішав у своїх справах, а хтось просто гуляв вулицями, насолоджуючись теплою погодою.

По дорозі ми зайшли за кавою в досить популярну мережу кав'ярень міста.

Я взяла собі щось солодке й міцне, бо після двох годин сну організм відчайдушно вимагав допомоги.

— От тепер ти хоча б схожа на живу людину, — оцінив Роман, коли я зробила перший ковток.

— Кава творить дива.

— А я думав, це моя компанія.

— Не переоцінюй себе.

— Боляче.

Я тільки фиркнула й заховала усмішку за стаканчиком.

Гуляти стало зовсім легко.

Зникло те перше хвилювання, яке було біля гуртожитку.

Тепер розмова йшла сама собою.

І, звісно ж, не обійшлося без моєї найбільшої ганьби.

Мого забудькуватого мозку.

— До речі, Соломіє, — задумливо почав Роман. — А ти точно пам'ятаєш, як мене звати?

Я мало не вдавилася кавою.

— Ні.

— Це не відповідь.

— Роман.

— Впевнена?

— Так.

— А може Роман Іванович?

— Романе, я зараз тебе цією кавою обіллю.

Він розсміявся.

На жаль, це був далеко не останній раз за вечір.

Приблизно через двадцять хвилин:

— Соломіє, а якщо чесно, ти точно не забула моє ім'я?

— Ні!

— Просто перевіряю.

— Вже втретє.

— Обережність ніколи не завадить.

Йому було смішно.

Дуже смішно.

А мені досі було соромно.

Бо той випадок, коли я примудрилася переплутати його ім'я, вже давно став його улюбленим приводом для жартів.

І найгірше те, що захиститися мені було нічим.

Бо винна була сама.

— Знаєш, — сказав він після чергового підколу. — Мені подобається, що ти тоді так знітилася.

— Мені не подобається, що ти це пам'ятаєш.

— Такі речі не забуваються.

— На жаль.

Ми обоє засміялися.

І я раптом усвідомила, що за весь цей вечір жодного разу не подумала про навчання, втому, ранкову економіку чи проблеми вдома.