Розділ 49

Так що ми встигли зробити за цю годину?

Ооо, повірте.

Дуже багато 😔

Перш за все, дівчата перебрали пів гардеробу.

І якщо ви думаєте, що тільки мого —

то ні.

Ви дуже сильно помиляєтеся.

Було перебрано буквально все, що знаходилося в кімнаті.

Моє.
Вікине.
Янине.

Здається, навіть речі Іри, які випадково залишилися після останнього візиту, потрапили під перевірку.

— Ні.

— Ні.

— Точно ні.

— Господи, це теж ні.

Я вже просто сиділа на ліжку й спостерігала за цим божевіллям.

Бо сперечатися було марно.

В результаті мене все ж таки одягнули.

Чорні класичні штани.

Білі кросівки.

Біла футболка.

І коротка шкіряна куртка.

Щоправда, куртка була Янина.

І це викликало в мене окремий напад тривоги.

Бо якби я випадково її порвала, забруднила чи ще щось зробила —

ніколи б собі цього не пробачила.

— Не переживай, — відмахнулася Яна. — Вона для того і існує, щоб її носили.

— Це говорить людина, яка ледь не влаштувала паніку через пляму від кави.

— То була інша ситуація.

— Звісно.

На цьому все не закінчилося.

Бо далі почався макіяж.

І тут я вже остаточно втратила право голосу.

— Тільки природній, — заявила Віка.

— Максимально природній, — підтримала Яна.

Через двадцять хвилин я дивилася на себе в дзеркало.

І чесно кажучи…

виглядала майже так само, як завжди.

Просто трішки краще.

Трішки свіжіше.

Трішки більш відпочилою, ніж людина, яка спала півтори години.

— Бачиш? — задоволено сказала Яна. — Саме те.

Волосся ми залишили прямим.

Ніяких складних зачісок.

Ніяких локонів.

Ніяких експериментів.

Просто чисте, рівне волосся.

— От ідеально, — підсумувала Віка.

Я ще раз подивилася на себе в дзеркало.

І раптом усвідомила одну дуже страшну річ.

Я готова.

Тобто реально готова.

А це означало, що момент зустрічі наближався все ближче.

Телефон завібрував у руці.

Повідомлення від Романа.

"Я вже під гуртожитком."

...

Ну все.

Здається, відступати вже нікуди 😶💔

Я повільно підняла очі на дівчат.

— Він приїхав.

І судячи з того, як одночасно загорілися їхні очі...

спокійно вийти з кімнати мені вже точно не дадуть. 😔😌

Після повідомлення від Романа дівчат уже було не зупинити.

Вони остаточно увійшли в азарт.

І тепер головною розвагою вечора стала я.

— Так, Соломіє, — почала Яна з максимально серйозним обличчям. — Не забудь.

— Що саме?

— Не дуже цілуйтеся.

Я мало не вдавилася повітрям.

— ЩО?!

Віка вже ледве стояла від сміху.

— Бо в тебе блиск на губах.

— Я вас обох зараз викину у вікно.

— Ми просто переживаємо за макіяж, — абсолютно незворушно відповіла Яна.

— Яно!

— Що? Практична порада.

Тепер вже сміялися обидві.

А я відчувала, як червонію.

І саме через це вони сміялися ще більше.

Боже.

Вони невиправні.

Абсолютно.

Я швидко схопила телефон.

Потім ключі.

Перевірила чи є гроші.

Перевірила ще раз.

Бо коли нервуюся, то завжди починаю щось забувати.

— Все, я пішла.

— Удачі!

— Не осором гуртожиток!

— І поверни куртку цілою!

— ЯНО!

Під їхній сміх я буквально втекла з кімнати.

Коридор здавався дивно тихим після цього хаосу.

Я почала спускатися сходами вниз.

Поверх.

Ще поверх.

І з кожним кроком хвилювання ставало все сильнішим.

Я навіть не могла нормально зрозуміти, що саме відчуваю.

Чи то хвилювалася.

Чи то раділа.

Чи то все одночасно.

Бо ще кілька місяців тому я навіть не думала, що буду так поспішати на зустріч з кимось.

А зараз серце билося швидше з кожним кроком.

Я вийшла з гуртожитку.

Осіннє повітря одразу здалося прохолодним після теплого приміщення.

На подвір'ї було людно.

Хтось сидів на лавках.

Хтось повертався з пар.

Хтось поспішав у своїх справах.

Я машинально почала шукати його поглядом.

І в той момент подумала лише про одне.

Нехай цей день завершиться гарно.

Бо, здається, він уже став одним із тих днів, які запам'ятовуються надовго. ✨

Роман стояв неподалік входу в гуртожиток.

Засунувши руки в кишені, він дивився кудись на дорогу, ніби когось шукав поглядом.

Ну, технічно так воно і було.

Мене 😌

І раптом вся моя впевненість, яку я так старанно збирала дорогою сходами вниз, кудись випарувалася.

Бо одне діло — переписуватися.

Дзвонити один одному.

Говорити годинами ночами.

А зовсім інше —

підходити до хлопця, який тобі подобається.

В реальному житті.

Особисто.

Так, Соломіє.

Дихай.

Я набрала побільше повітря в груди й рушила вперед.

Крок.

Ще один.

І чим ближче я підходила, тим сильніше стискала телефон у руці.

Настільки сильно, що ще трохи — і на корпусі залишилися б відбитки пальців.

Серце взагалі поводилося як зрадник.

Билося так голосно, що мені здавалося, його чують усі навколо.

Але тікати вже було пізно.

Тому я все ж підійшла.

— Привіт, — сказала я, намагаючись звучати спокійно.

Хоча всередині все було зовсім не спокійно.

Роман усміхнувся.

І від цієї усмішки мені стало ще складніше зібратися з думками.

— Привіт.

На кілька секунд запала дивна пауза.

Не незручна.

Швидше та, коли обидва просто звикають до того, що тепер стоять поруч, а не дивляться на екран телефону.

А потім він зробив крок ближче.

І обійняв мене.

Легко.

Ніби це було найприроднішою річчю у світі.

Я навіть не встигла нічого подумати.

Тільки відчула знайомий запах парфумів і тепло від його куртки.

А тоді він трохи відсторонився й поцілував мене в щоку.