Розділ 48

Пам’ятаєте, що я хотіла дико спати й готова була вбити кожного, хто мене розбудить?

Так от.

Забудьте 😌

Вам це наснилося.
Або ви самі собі придумали.

Бо зараз я була бадьора як ніколи.

І телефон, який буквально розривався в моїй руці, був найкращим тому підтвердженням.

На екрані світилося ім’я:

Роман.

І сон як рукою зняло.

Я різко сіла на ліжку, поправляючи розкуйовджене волосся, ніби він міг мене бачити 🙃

Серце чомусь калатало як ненормальне.

Цікаво…

що такого сталося, що він телефонує мені посеред дня?

Особливо після того, як ми буквально пів ночі проговорили.

Я ще секунду дивилася на екран.

А потім все ж відповіла:

— Алло?..

— Я тебе розбудив?

Його голос був якийсь… занадто веселий.

Я автоматично глянула на годинник.

І зрозуміла, що спала максимум півтори години.

— Ні, — абсолютно безсовісно збрехала я.

Роман тихо засміявся.

— Ти зараз звучиш так, ніби щойно воскресла.

— Дуже смішно.

— Значить все-таки розбудив.

Я впала назад на подушку й потерла очі.

— Ну є трохи.

— Вибач.

І знаєте що найгірше?

Мене це взагалі не дратувало.

Навпаки.

— Так що сталося? — запитала я. — Чого ти дзвониш?

На секунду в слухавці стало тихо.

А потім він сказав:

— Я вже в місті.

І, здається…

в той момент я остаточно прокинулася 😌

Мене завжди дивувала здатність деяких людей нормально жити це життя.

Не спати пів ночі.
Проїхати десятки кілометрів.
І при цьому бути задоволеними, веселими й бадьорими.

Бо особисто я після такого виглядала як людина, яку життя пережувало й виплюнуло 😔

Але зараз мова була взагалі не про це.

Я сиділа на своєму ліжку в абсолютному шоці.

— Це класно… — повільно сказала я. — Але чому ти не сказав цього вночі, коли ми говорили?

В слухавці почувся його сміх.

— Бо це мав бути сюрприз.

— Ти ненормальний.

— Є трохи.

Я автоматично усміхнулася.

І тут він абсолютно спокійним голосом запитав:

— Ти чим займаєшся за годину?

…

Стоп.

Що? 😶

Я аж випрямилася на ліжку.

Серце одразу зробило якийсь дуже підозрілий кульбіт.

— В сенсі?

— В прямому, Соломія.

— Я зрозуміла “в прямому”, але…

Боже.

Невже.

— Ти що, пропонуєш зустрітися?

— Ну було б дивно приїхати в місто й не побачити тебе.

Я просто мовчала декілька секунд, дивлячись в стіну.

Всередині почалася справжня паніка.

Бо це вже не переписка.

Не дзвінки.

Не “як справи” ввечері.

Це реальна зустріч.

З реальною людиною.

І чомусь зараз мені стало страшніше, ніж перед будь-яким екзаменом.

— Соломія? — покликав він.

— Я думаю.

— Не лякай мене так.

— Я ще не вирішила чи хочу жити після трьох пар і двох годин сну.

Роман тихо засміявся.

— То що? Побачимось?

І найгірше було те…

що я вже знала свою відповідь 😌

— Так, звісно… просто це трохи несподівано, — сказала я, намагаючись звучати максимально спокійно.

Чи брехала я?

О так 😌

Бо “трохи несподівано” — це ще дуже м’яко сказано.

В мене всередині зараз просто почалася паніка.

— Добре, — легко відповів Роман. — Тоді буду чекати тебе за годину під гуртожитком.

І після цих слів я зрозуміла одну дуже важливу річ.

У мене є година.

ЛИШЕ ГОДИНА 😭

— Ага… добре.

— До зустрічі, Соломія.

— До зустрічі.

Я скинула дзвінок.

І ще секунд десять просто сиділа нерухомо з телефоном у руках.

Дивилася в одну точку.

І намагалася усвідомити, що зараз сталося.

А потім мозок нарешті “завантажився”.

— БОЖЕ.

Я різко зіскочила з ліжка.

І в ту ж секунду двері кімнати відкрилися.

Зайшли Віка й Яна.

І, звісно ж, одразу завмерли.

Бо я стояла посеред кімнати в максимально дивному стані:

розпатлана, після сну, з величезними очима й телефоном у руках.

— Ого, — повільно сказала Яна. — Що сталося?

— Ти виглядаєш так, ніби тобі або освідчилися, або хтось помер, — додала Віка.

Я відкрила рот.

Закрила.

І видала:

— Роман приїхав.

Секунда тиші.

А потім:

— ЩОООО?! 😃

Яна буквально кинула рюкзак на підлогу.

— І ми зустрічаємося за годину.

Все.

Після цих слів кімната офіційно перетворилася на хаос.

— ТАК, СТОП, — Віка вже підходила до шафи. — Треба тебе рятувати.

— В сенсі рятувати?!

— Ти себе бачила?

— Я СПАЛА!

— От саме.

Яна вже драматично схопила мене за плечі.

— Соломія. Це твоя перша нормальна зустріч з хлопцем, який тобі подобається.

— Не починай.

— Я вже почала.

І поки я намагалася хоч якось прийти до тями…

ці дві зрадниці вже повністю взяли контроль над ситуацією 😔

На найближчу годину наша кімната офіційно перетворилася на театр абсурду 😭

Точніше:

дві фурії, які носяться по кімнаті.

І одну очманілу Соломію, яка ще не до кінця усвідомила, що взагалі відбувається.

— Так, швидко в душ! — командувала Віка.

— Я вже була сьогодні в душі!

— Мене це не цікавить.

Яна тим часом вже відкривала шафу.

— Ні, це не те. І це не те. Боже, чому в тебе весь одяг як у втомленого студента?

— ТОМУ ЩО Я ВТОМЛЕНИЙ СТУДЕНТ!

Мене взагалі ніхто не слухав.

Я сиділа на ліжку й досі намагалася морально наздогнати ситуацію.

Роман.

В місті.

За годину буде під гуртожитком.

І ми…

зустрічаємося 😶

— Соломія, ти взагалі з нами? — Яна помахала рукою перед моїм обличчям.

— Не знаю.

— Вона зависла, — серйозно сказала Віка.

— Це критичний рівень закоханості.

— Я не закохана!

На мене подивилися так, ніби я щойно сказала найбільшу дурню в світі.

— Ага, — одночасно відповіли вони.