Розділ 47

Ранок почався просто “прекрасно”.

З головного болю.
Недосипу.
І усвідомлення того, що мені зараз треба йти на лекцію з економіки 😔

Причому не просто сидіти там для галочки.

А ще й записувати.

Боже…

хто взагалі придумав пари зранку після таких ночей?

Я ледве відкрила очі, коли задзвенів будильник.

Хотілося тільки одного:

вимкнути його й померти назад у ковдрі.

Але, на жаль, доросле студентське життя працює трохи інакше.

Я повільно сіла на ліжку й відчула, як голова буквально гуде.

— Я більше ніколи не буду говорити по телефону до другої ночі, — пробурмотіла собі під ніс.

І одразу зрозуміла, що брешу 🙃

Дівчата ще спали.

Причому так солодко й спокійно, що я їм навіть заздрила.

Коли я повернулася вночі в кімнату, вони вже давно були відключені.

Тому, слава всім Богам…

я уникла допиту.

Бо якби Яна побачила мене о другій ночі після трьох годин дзвінка з Романом —

я б це слухала до кінця семестру.

А так все залишилося в таємниці.

Ну…

я дуже на це сподівалася 😌

Я тихенько зібралася, стараючись нікого не розбудити.

І вже дорогою на пари відчувала себе максимально нещасною людиною у світі.

Осінній ранок був прохолодний.

Люди навколо кудись поспішали.

А я мріяла тільки про ліжко і літр кави.

На лекції з економіки ситуація стала ще гіршою.

Викладачка говорила монотонним голосом.

Пів групи вже “клювала носом”.

А я сиділа й чесно намагалася записувати конспект.

Правда, букви починали потрохи перетворюватися на якісь ієрогліфи.

— Соломія, ти жива? — пошепки запитала Віка.

Я дуже повільно повернула до неї голову.

— Ні.

Вона ледь стримала сміх.

— Ти чого така вбита?

І тут я напружилася.

— Просто не виспалась.

Технічно…

це ж була правда 😌

Віка ще кілька секунд підозріло дивилася на мене.

А я молилася тільки про одне:

щоб ніхто й ніколи не дізнався, чому саме я сьогодні схожа на привида.

Віка ще більш прискіпливо поглянула на мене.

Причому так уважно…

ніби намагалася прочитати всі мої думки одразу.

А це було небезпечно 😌

Я максимально незворушно продовжила щось записувати в конспект.

Точніше робити вигляд.

Бо інформація взагалі не затримувалася в голові.

На щастя, Віка нічого не відповіла.

Тільки примружилася й повернулася до лекції.

А я тим часом в думках уже молилася всім можливим силам:

щоб швидше закінчилися ще дві пари.

І щоб я нарешті дісталася гуртожитку.

Бо зараз моє тіло існувало буквально на залишках сили волі.

Хотілося лягти в ліжко.
Накритися ковдрою.
І зникнути з цього світу хоча б на декілька годин.

Ну або хоча б кави.

Багато кави.

Друга лекція тягнулася просто нескінченно.

Годинник ніби спеціально перестав рухатися.

Викладач щось пояснював біля дошки.

Хтось попереду активно відповідав.

А я сиділа й боролася зі сном.

В якийсь момент навіть зловила себе на тому, що просто дивлюся в одну точку й взагалі не розумію, про що йде мова.

— Соломія, конспект, — тихо штовхнула мене Віка.

Я різко сіпнулася.

— Я пишу.

— Ти хвилину дивилася в стіну.

— Я аналізувала інформацію.

Віка фиркнула від сміху.

— Ага. В астралі.

Я кинула на неї максимально втомлений погляд.

— Ти спочатку виживи — ледве стримуючи сміх сказала Віка.

І найгірше те, що вона була права😔

До кінця другої пари я вже трималася чисто на впертості.

А попереду ще одна лекція.

Я подивилася у вікно на сонячну погоду й подумала, що десь зараз точно існують щасливі люди, які ще сплять.

І я їм дуже заздрила.

Нарешті.

Гуртожиток.
Моя кімната.
І найголовніше —

моє ліжко 😭

І байдуже, що воно було не дуже зручне.

Що матрац вже пережив декілька поколінь студентів.

Що пружини іноді впивалися в спину.

В той момент я готова була спати навіть на підлозі.

Головне —

спати.

Я ледве стягнула з себе кофту й впала на ліжко прямо поверх ковдри.

Дівчат, здається, ще не було.

І це було прекрасно.

Тиша.

Абсолютна тиша.

Я тільки встигла подумати:

“зараз посплю буквально годинку…”

І одразу провалилася в сон.

Настільки швидко, ніби мене просто вимкнули.

Але, звісно ж…

щастя тривало недовго 🙃

Десь крізь сон я почула звук телефону.

Спочатку мозок вперто ігнорував його.

Але дзвінок не припинявся.

Я зі стогоном перевернулася на інший бік і наосліп почала шукати телефон по ліжку.

— Я зараз когось вб’ю… — пробурмотіла хрипким голосом.

Нарешті намацала телефон і ледь відкрила очі.

Хотіла вже скинути дзвінок без розмов.

Але…

коли побачила ім’я на екрані —

сон зник моментально.

Бо цього дзвінка я точно не очікувала.

Я різко сіла на ліжку, ще взагалі нічого не розуміючи.

Серце чомусь одразу забилося швидше.

— Що?.. — тихо пробурмотіла я сама до себе.

Телефон продовжував дзвонити.

І чомусь відчуття було таке…

ніби зараз станеться щось дуже несподіване.