Розділ 46

В неділю ввечері я повернулася в гуртожиток.

І, чесно…

це було найкраще відчуття після двох днів на полі 😌

Тут нічого не змінювалося.

Той самий шум у коридорах. Ті самі голоси. Музика десь поверхом нижче. Хтось бігає по воду. Хтось сміється на всю кухню.

Гуртожиток жив своїм звичним життям.

І чомусь саме це зараз здавалося таким комфортним.

Я відкрила двері в кімнату…

і одразу почула суперечку.

— Я минулого разу готувала! — обурювалася Яна.

— А я мила посуд! — не здавалась Віка.

Я тільки мовчки сперлася плечем об двері.

Ну все.

Одразу зрозуміло, що тут відбувається 🙃

Вічна битва:

хто піде готувати їсти.

Нічого нового.

— О, картопляна принцеса повернулася! — одразу помітила мене Яна.

— Не називай мене так.

— Ну ти ж буквально вихідні провела з картоплею.

Я кинула рюкзак біля ліжка і важко видихнула.

— Я зараз впаду й помру.

— Спочатку виріши хто готує, — сказала Віка.

— Я тільки зайшла!

І тут я помітила ще одну людину в кімнаті.

— ІРААА!

Вона сиділа на підвіконні з чаєм у руках і одразу усміхнулася.

— Ну нарешті.

Я одразу пішла її обіймати.

Іра час від часу приходила до нас у гості, бо жила в іншому гуртожитку, але в нашій кімнаті вже давно почувалася як удома.

А це означало тільки одне:

сьогодні сумно точно не буде.

— Ну що, як картопля? — одразу запитала вона.

— Я більше не хочу чути це слово.

Дівчата засміялися.

Я стягнула кофту й буквально впала на ліжко.

В кімнаті було тепло.
Шумно.
Затишно.

Яна далі сперечалася з Вікою за вечерю.
Іра розповідала якісь новини зі свого гуртожитку.
Хтось десь у коридорі голосно співав.

І я лежала, дивилася в стелю й думала:

як же добре було повернутися назад у цей хаос.

Готування вечері офіційно відміняється 😌

Бо я, як справжня героїня після битви з картоплею, привезла з собою готову їжу.

І це був момент абсолютного щастя для всієї кімнати.

— СОЛОМІЯ, Я ТЕБЕ ЛЮБЛЮ, — драматично заявила Яна, коли я дістала контейнери.

— Тільки зараз?

— Особливо зараз.

Віка вже заглядала в пакети.

— Ого… та тут можна пів поверху нагодувати.

— Не перебільшуй.

— Я не перебільшую, я оцінюю масштаби.

Навіть Іра засміялася.

А я відчула себе людиною, яка привезла гуманітарну допомогу в голодні краї 😌

Контейнери один за одним з’являлися на столі.

Картопля.
Котлети.
Тушковані овочі.
Ще щось домашнє, що мама “про всяк випадок” поклала.

— Так, — сказала Яна. — Я офіційно забираю всі свої претензії щодо картоплі.

— Пізно.

Мікрохвильовка цього вечора працювала без перерви.

І вже через декілька хвилин кімната наповнилася запахом домашньої їжі.

Боже…

після гуртожитської їжі це було як свято.

Ми швидко розсілися хто де з тарілками в руках.

І суперечка “хто готує” magically зникла 😌

Всі стали дуже мирними й добрими.

— От бачите, — сказала я. — Їжа вирішує конфлікти.

— Особливо безкоштовна, — додала Віка.

— ВІКО!

І знову сміх.

Ми їли, обговорювали вихідні, слухали історії Іри про її гуртожиток.

Яна паралельно переписувалася зі своїм хлопцем і періодично дурнувато усміхалася в телефон.

— Та Боже, — простогнала Віка. — Вона безнадійна.

— Зате щаслива.

— Це найгірше.

Я сиділа серед цього шуму, теплого світла лампи, сміху й розмов…

і відчувала дивний спокій.

Наче після важких вихідних життя знову стало на свої місця.

І навіть якщо завтра знову пари, недосип і купа справ…

сьогоднішній вечір був хорошим.

Дівчата далі собі спілкувалися, сміялися, щось емоційно обговорювали.

В кімнаті було шумно й тепло.

А я в якийсь момент тихенько вислизнула з кімнати, прихопивши з собою телефон.

Ніхто навіть не звернув уваги.

Ну… або зробили вигляд 😌

Коридор був напівтемний і трохи прохолодний після задушливої кімнати.

Я повільно вийшла на балкон.

Надворі вже давно стемніло.

Місто світилося вогнями.
Десь далеко чулися машини.
Знизу хтось голосно сміявся біля гуртожитку.

Я сперлася руками на холодні перила й видихнула.

Після цих вихідних мені особливо сильно хотілося почути одну людину.

Саме зараз.

Без повідомлень.

Без довгого чекання відповіді.

Просто голос.

Я ще декілька секунд дивилася на екран телефону.

А потім натиснула виклик.

Серце чомусь одразу забилося швидше.

І це було трохи смішно.

Ми ж просто спілкуємося.

Правда ж? 🙃

В слухавці пішли гудки.

Один.

Другий.

Я вже подумала, що він не відповість.

Але тоді почувся його голос:

— Привіт.

І чомусь від одного цього “привіт” всередині одразу стало тепліше.

Я мимоволі усміхнулася.

— Привіт.

— Ти чого так пізно дзвониш?

— А не можна?

Він тихо засміявся.

І я сперлася лобом об металеву перекладину балкону, дивлячись на нічне місто.

Бо, здається…

саме цього мені зараз і не вистачало.

Ми говорили вже хвилин десять.

Про щось зовсім звичайне.

Про дорогу.
Про навчання.
Про те, як я “весело” копала картоплю.

Роман сміявся так, ніби це була найкраща історія у світі.

— Ти не розумієш масштабів трагедії, — бурчала я.

— Нє, я вже уявив тебе з лопатою.

— Все, досить.

Він ще тихо сміявся, а я стояла на балконі й усміхалася сама до себе.

І тут він раптом сказав:

— До речі… я вже в Україні.

Я аж зависла.

— В сенсі?

— В прямому. Сьогодні повернувся.

Я відсторонилася від перил.

— Стоп… серйозно?

— Ага.

І тут він мене добив остаточно:

— Думаю, до кінця тижня вже буду в універі. То зможемо нарешті зустрітися нормально.

Боже.

Це ж була найпрекрасніша новина за сьогодні.