Розділ 45

Протягом наступних двох тижнів навчання потрохи входило у свої звичні колії.

Перший хаос початку року поступово вщухав.

Всі вже приблизно зрозуміли розклад.
Хто де навчається.
Коли вставати.
І в який момент життя знову перетворюється на нескінченне “поспати б ще годинку”.

Пари ставали більш стабільними.

Викладачі вже перестали міняти аудиторії кожні п’ять хвилин.

А ми — панічно бігати корпусами.

Поки що навчання було відносно легким.

В основному нам читали лекції.

Тому серйозно готуватися майже не потрібно було.

І це, чесно…

було прекрасно.

Ми ще жили в такому солодкому періоді “початку семестру”, коли всі роблять вигляд дуже відповідальних студентів, але ще не помирають від дедлайнів.

На парах половина групи старанно записувала.

Інша половина —

мирно спала.

— Соломія, якщо я засну, штовхни мене, — прошепотіла Віка одного ранку.

— Ти це вже третю пару підряд кажеш.

— Бо я втомлена.

— Ми всі втомлені.

І навіть ці звичайні навчальні дні були по-своєму хорошими.

Ранковий поспіх.
Кава перед парами.
Шумні перерви.
Дорога назад у гуртожиток.

Вечірні посиденьки в кімнаті.

Іноді ми вчилися.

Іноді робили вигляд 😌

Але головне —

життя знову стало стабільним.

Після важкого літа це відчувалося особливо гостро.

Наче я нарешті повернула контроль над собою.

І поки надворі ще трималося тепле сонце, а вікна гуртожитку вечорами світилися жовтим світлом…

здавалося, що попереду ще дуже багато хорошого.

Наші вечори так і залишилися незмінними.

Чай.
Розмови.
Сміх.

Тільки тепер вони стали трохи пізнішими.

Бо Яна офіційно вступила в еру:

“я пішла на побачення, не чекайте мене рано” 😌

І це було просто ідеальним матеріалом для наших з Вікою підколів.

Особливо тому…

що Яна терпіти такого не могла.

А значить —

ми робили це ще більше.

Вона могла повернутися о десятій вечора.

А могла майже перед відбоєм.

І кожного разу сценарій був однаковий.

Двері тихенько відкриваються.

Яна намагається максимально непомітно зайти в кімнату.

А ми вже сидимо й чекаємо.

— Оооо, хто до нас прийшов, — одразу протягувала Віка.

— Тихо, — шипіла Яна.

— Як пройшло побачення? — вже питала я.

— Це не побачення.

— А що тоді?

— Просто гуляли.

— Ага, звісно.

Яна одразу починала вибухати.

— Боже, ви неможливі!

— Ні, ну чого ти нервуєш? — сміялася Віка. — Якщо все так “просто”.

— Тому що ви дратуєте!

І чим більше вона обурювалася…

тим смішніше нам було.

Одного разу вона повернулася з дуже підозріло хорошим настроєм і великим букетом ромашок.

Сіла на своє ліжко.

І така мрійливо усміхається в телефон.

Ми з Вікою переглянулися.

І все.

— Все ясно, — сказала я.

— Що вам ясно?!

— Поцілунок був, — абсолютно спокійно видала Віка.

Яна аж подавилася чаєм.

— ВІКО!

Ми вже просто лежали від сміху.

— Та ви хворі!

— Зате уважні.

— Я вас ненавиджу.

— Ні, ти нас любиш.

І вона демонстративно закочувала очі, бурчала, ображалася рівно на дві хвилини…

а потім все одно сміялася разом з нами.

А вечори й далі були теплими.

Навіть коли надворі вже ставало прохолодніше.

Маленька кімната.
Світло настільної лампи.
Чотири чашки чаю.
Шум гуртожитку за дверима.

І відчуття, що саме тут зараз знаходиться весь наш маленький світ.

Дівчата, звісно ж, не могли оминути й мене.

Особливо тему Романа.

Але тут був один дуже важливий нюанс.

В наших “стосунках”…

не було ніякого статусу.

Та й самих стосунків, якщо вже чесно.

Просто переписка.
Дзвінки.
Іноді флірт.

І все.

Тому якось сильно жартувати в них не виходило.

Бо навіть я сама не могла нормально пояснити, що між нами відбувається.

Хіба що…

вони постійно казали, що я закохана по самі вуха 🙃

— Соломія, ти коли йому пишеш, в тебе голос міняється, — заявила якось Віка.

— В сенсі?

— В прямому.

— Нормальний в мене голос.

Яна одразу засміялася.

— Нє, реально. Ти така… м’якша стаєш.

— Господи, які ви дурні.

Я лежала на ліжку з телефоном в руках і старанно робила вигляд, що мене це взагалі не хвилює.

Хоча повідомлення від Романа саме в той момент викликало усмішку 🙃

— От! — Яна ткнула в мене пальцем. — Оце обличчя!

— Яке ще обличчя?!

— Закохане.

— Не придумуйте.

Віка театрально зітхнула.

— Вона в стадії заперечення.

— Я не в стадії заперечення.

— Ага.

— Ми просто спілкуємося.

І тут вони обидві почали сміятися.

— “Просто спілкуємося”, — передражнила Яна. — Класика.

— Та серйозно.

І я ж не брехала.

Між нами реально не було нічого конкретного.

Він навіть не був поруч.

Закордон.
Навчання.
Різні життя.

Тому я вперто намагалася не придумувати собі зайвого.

Не будувати якихось рожевих фантазій.

Бо життя вже не раз показувало:

чим більше очікуєш —

тим болючіше потім.

Але…

іноді ввечері, коли ми переписувалися довше звичного, або засинали після дзвінка…

я ловила себе на дурнуватій усмішці.

І, мабуть, дівчата все ж таки мали рацію.

Трошки.

Ну або не трошки 😌

Сьогодні була п’ятниця.

І, здається, всесвіт вирішив нагадати мені:

“не розслабляйся, Соломіє” 🙃

Мій телефон задзвонив саме тоді, коли ми з дівчатами поверталися з пар.

Я тільки глянула на екран…

і настрій одразу почав повільно вмирати.

Мама.

— Ооо, — протягнула Яна. — Судячи з обличчя, нічого хорошого.

— Там або робота, або кінець світу.

Я відійшла трохи вбік і відповіла на дзвінок.

— Алло.

— Соломіє, сьогодні їдеш в село.