Розділ 44

Офіційно розпочався наш сезон:

“вижити в гуртожитку і зробити так, щоб тебе не вигнали ні з нього, ні з навчального закладу.”

І, повірте…

це ціла наука.

Перший тиждень керівництво гуртожитку ще більш-менш закривало очі на “тусовки”.

Особливо старшокурсників.

Бо всі розуміли:

люди повернулися після літа, скучили одне за одним, хочуть відпочити перед навчанням.

Тому вечорами гуртожиток буквально оживав.

На кухнях збиралися компанії.
В когось грала музика.
Десь хтось сміявся на весь коридор.
На балконах вічно стояли групки людей.

І атмосфера була така…

ніби маленьке окреме місто.

Зі своїми законами.
Правилами.
І легендами.

Але, як завжди…

знайшлися особливо “геніальні” люди.

Ті, хто вирішив:

— А що буде, якщо ми завеземо купу алкоголю і влаштуємо грандіозну вечірку?

Спойлер.

Нічого хорошого 🙃

Новина про той “рейд” по гуртожитку розлетілася швидше світла.

— Кажуть, там пакетами все виносили, — розповідала Яна, сидячи на моєму ліжку.

— Та не пакетами, а ящиками, — одразу додала Віка.

Я тільки похитала головою.

— Ну треба ж було бути такими геніями.

Бо результат був закономірний.

Алкоголь забрали.
Головних фігурантів вигнали.

А тих, хто просто був на тій вечірці “за компанію” —

чекали догани.

І після цього по гуртожитку пішла хвиля “дуже важливих висновків”.

На кухнях.
В кімнатах.
В коридорах.

Всі раптом стали експертами по виживанню.

— Треба знати міру.
— Не шуміти після одинадцятої.
— Не світити алкоголем.
— І головне — не попадатися.

— От бачите, — сказала Яна з серйозним обличчям. — Гуртожиток — це стратегія.

— Ні, Яно, — відповіла я. — Це кримінальний талант.

Віка вже сміялася.

Але, чесно…

вона мала рацію.

Життя в гуртожитку потрібно було вміти починати.

Тут були свої правила.

І якщо ти їх не розумів —

довго не протримаєшся.

Тому всі потрохи вчилися балансувати.

Між свободою і обережністю.
Між веселощами і здоровим глуздом.

На нашому поверсі майже нічого не змінилося.

Заїхали практично всі ті самі люди, що жили тут і минулого року.

Ті самі двері.
Ті самі голоси в коридорі.
Ті самі “легендарні” персонажі.

Навіть хлопці з сусіднього блоку залишилися ті самі.

І, чесно…

це було навіть добре.

Не потрібно було заново звикати до людей.

Гуртожиток одразу відчувався своїм.

Життя потрохи входило у звичний ритм.

Зранку — черги у ванну.
Вдень — метушня з документами й парами.
Ввечері — чай, розмови і шумний коридор.

Наче ми й не роз’їжджалися на все літо.

І, доречі…

своє повернення та возз’єднання ми таки нормально відсвяткували 😌

В п’ятницю ввечері.

Без криміналу.

Ну… майже.

Яна все-таки відкрила те вино, яке героїчно дотягнула в рюкзаку.

— За нас! — урочисто сказала вона, піднімаючи пластиковий стаканчик.

— За те, що вижили літо, — додала Віка.

Я тихо усміхнулася.

— І за те, щоб вижити цей навчальний рік.

— Оце вже складніше, — одразу сказала Яна.

Ми сміялися, їли всякі смаколики з дому і говорили майже до ночі.

Про літо.
Про людей.
Про плани.

І в якийсь момент я просто сиділа й слухала їх.

Так спокійно.

Так добре.

Наче нарешті знову могла нормально дихати.

А в суботу ми вибралися гуляти містом.

Останні спекотні дні потрібно було використати правильно.

Місто ще жило літом.

На вулицях було людно.
В кафе сиділи компанії студентів.
Десь грала музика.
Повітря було тепле-тепле, майже вечірнє.

Ми ходили без особливого плану.

Просто гуляли.

Заходили в магазинчики.
Сміялися з дурниць.
Фотографували одна одну.

— Соломія, стій нормально! — кричала Віка.

— Я нормально стою!

— Ні, ти виглядаєш так, ніби тебе викрали.

Яна вже згиналася від сміху.

А потім ми просто сіли десь у центрі міста з холодними напоями і дивилися, як повільно заходить сонце.

І в той момент я зрозуміла одну річ.

Щастя інколи виглядає дуже просто.

Як теплий вечір.
Улюблені люди поруч.
І відчуття, що попереду ще ціле життя.

З Романом ми листувалися майже щодня.

Потрохи протягом дня.

А найбільше — вечорами.

Коли вже закінчувалися всі справи, ми поверталися в кімнату, вкладалися на свої ліжка і гуртожиток потрохи починав жити нічним життям.

Саме тоді найчастіше й приходили його повідомлення.

І якось так сталося…

що це увійшло в звичку.

Дивну, але приємну.

Іноді ми зідзвонювалися.

Правда, більше на вихідних.

Бо в будні в кожного були свої справи, шум навколо, люди, метушня.

А у вихідні розмови ставали довшими.

Спокійнішими.

Ми могли говорити ні про що.

І водночас — про все.

Про навчання.
Про людей.
Про музику.
Про якісь випадкові спогади.

Іноді він розповідав щось смішне.

Іноді я жалілася на гуртожиток чи втому.

І все це було таким…

легким.

Без напруги.

Без якихось дивних очікувань.

Якщо чесно, я навіть не знала, що сказати про наше спілкування.

Нічого конкретного.

Просто…

ми спілкувалися.

Як знайомі.

І нічого більше.

Ну принаймні я намагалася саме так це для себе пояснювати.

Бо варто було мені хоч трохи задуматися глибше —

і ставало страшнувато.

Тому простіше було не придумувати нічого зайвого.

Не шукати підтексту.

Не будувати фантазій.

Просто листування.

Просто дзвінки.

Просто людина, повідомлення від якої чомусь завжди викликали усмішку.

І цього ніби було достатньо для мене, принаймі я намагалася себе в цьому переконати.