Розділ 43

Традиційний чай був зроблений.

Три кружки знову стояли на столі.

І в той момент я зрозуміла:

— Все. Ми офіційно повернулися до гуртожитського життя.

Ми розсілися хто де.

Я — на своєму ліжку.
Віка закуталася в плед, хоча на вулиці ще було тепло.
А Яна сиділа посеред кімнати з таким обличчям, ніби зараз буде головною зіркою вечора.

І, чесно…

так воно і було.

— Ну давай, — сказала Віка. — Розказуй.

Яна зробила ковток чаю і драматично видихнула.

— Дівчата… моє літо було дуже насиченим.

— Ми вже боїмося, — пробурмотіла я.

— І правильно.

І тут почалося.

Боже…

там реально було що слухати.

Це трішки відбите на голову дівча вирішило, що їй дуже весело крутити хлопцям голови.

І, судячи з історій…

вона балансувала десь між “флірт” і “виживання”.

— Яно, — сказала я після третьої історії. — Ти колись дограєшся.

— Та все було під контролем.

— В ТЕБЕ?!

Ми з Вікою вже мало не кричали чайками зі сміху.

Яна тільки гордо закинула волосся назад.

— Я просто харизматична.

— Ти проблема, — сказала Віка.

— Але цікава проблема.

І вона продовжила.

Один хлопець возив її на озеро.
Інший дарував квіти.
Третій чомусь вирішив, що вони вже майже пара.

— Стоп-стоп-стоп, — перебила я. — А ти що йому сказала?

Яна невинно кліпнула очима.

— Нічого конкретного.

— ЯНА!

Ми вже просто лежали від сміху.

— Та я не спеціально! — виправдовувалася вона крізь сміх.

— Ти буквально ходяча катастрофа.

— Але красива.

— Це не виправдання!

Віка вже витирала сльози.

— Господи… як тебе ще ніхто не прибив.

— Бо я мила.

— Бо тобі щастить, — сказала я. — Дуже сильно щастить.

І, чесно…

це правда.

Бо з її характером і любов’ю до пригод…

вона реально дивом вийшла сухою з води.

А потім Яна раптом стала тихішою.

Ми з Вікою одразу переглянулися.

— Оооо, — протягнула Віка. — А ось тут вже цікаво.

Яна закусила губу і усміхнулася.

— Ну… під кінець літа… я все-таки почала стосунки.

В кімнаті настала тиша секунд на дві.

А потім—

— ЩОООО?! — майже хором закричали ми.

Яна засміялася.

— Я знала, що вам сподобається.

— З КИМ?!
— КОЛИ?!
— ЯК ТИ МОВЧАЛА?!

Ми буквально засипали її питаннями.

А вона сиділа щаслива і самовдоволена.

І, Боже…

в той момент я дивилася на нас трьох і думала:

ось воно.

Справжнє життя.

Маленька кімната гуртожитку.
Чай.
Нічні розмови.
Сміх до сліз.

І люди, поруч з якими навіть найважче літо здається вже не таким страшним.

Мій телефон тихо пікнув сповіщенням.

Я автоматично опустила очі на екран.

Роман.

І чомусь… від одного тільки його імені в мене з’явилася легка усмішка.

Я відкрила повідомлення.

Ще зранку я питала чи він приїде сьогодні в гуртожиток на заселення.

Він написав, що сьогодні в гуртожиток не приїхав.

Бо ще знаходиться закордоном. Про це він мені писав ще літом. Тому я не здивована. І буде там ще найближчі два тижні.

А потім просте:

— Як справи?

Я зависла на цьому повідомленні на декілька секунд.

Навколо дівчата ще сміялися з історій Яни, щось обговорювали, а я ніби на мить випала з кімнати.

Два тижні…

Чомусь ця думка трохи засмутила.

Хоча ми ж навіть не були парою.

І взагалі…

що між нами було?

Листування.
Дзвінки.
Флірт.

І якесь дуже дивне відчуття тепла поруч з ним.

— Чого зависла? — одразу примітила Яна.

Я підняла очі.

— Та нічого.

— Ага, а усмішка сама намалювалася?

— Яно…

Віка одразу нахилилася ближче.

— Це Роман?

Я мовчки закотила очі.

І цього їм вистачило.

— ООООО, — хором протягнули вони.

— Та тихо ви.

Я знову подивилася на екран.

Пальці самі почали друкувати:

— Нарешті доїхала в гуртожиток. Втомлена, але щаслива 😅

Я ще секунду подумала.

І додала:

— А ти як там?

Відповідь прийшла майже одразу.

І чомусь це теж викликало усмішку.

— Таааак, — Яна аж підсунулася ближче. — В нас тут любов міжнародного масштабу.

— Я тебе зараз вб’ю.

— Ні, ну реально, — засміялася Віка. — Ти коли його ім’я бачиш, в тебе обличчя одразу інше.

— Нормальне в мене обличчя.

— Ага, дуже “нормальне”.

Я сховала телефон до себе ближче.

— Відстаньте.

Але всередині було тепло.

Так дивно і легко.

Після всього важкого літа…

переписки з ним стали чимось стабільним.

Чимось хорошим.

І навіть зараз, сидячи в маленькій гуртожитській кімнаті серед сміху, чаю і хаосу…

я ловила себе на думці, що чекаю його повернення.

Ми ще сиділи й обговорювали Романа, поки Яна раптом не схопилася за телефон.

Точніше…

телефон сам про себе нагадав.

На всю кімнату різко заграла якась дуже романтична пісня про любов.

Щось настільки солодке, що ми з Вікою одночасно скривилися.

А потім перевели погляд на Яну.

І все зрозуміли.

Вона ж, як на зло, одразу почервоніла.

— Ооооо, — протягнула Віка.

— ЯНОЧКАААА, — одразу підхопила я.

— Закрийте роти, — сказала вона, хапаючи телефон.

Але було вже пізно.

Ми почали сміятися.

— Та це ж той самий?
— Як його там?
— Ой, дивіться, в неї навіть рингтон закоханий!

Яна вже мало не кидалася в нас подушкою.

— Ви ненормальні!

— Ні-ні, — сказала я. — Тут ненормальна тільки людина, яка поставила таку пісню на дзвінок.

— Це випадково!

— Брешеш.

Телефон продовжував надриватися.

Яна глянула на екран і ще більше занервувала.

І це нас добило остаточно.

— БОЖЕ, ВОНА ХВИЛЮЄТЬСЯ! — закричала Віка.

— Я зараз вас обох приб’ю.

Вона вже буквально бігла до дверей кімнати, притискаючи телефон до себе.