Розділ 42

Коли з сумками нарешті було покінчено…

я готова була аплодувати стоячи.

Серйозно.

Якби не батьки, які перенесли більшу частину цього “асортименту”, ми б з Яною, напевно, ще до ночі стояли біля гуртожитку.

Або померли десь між поверхами 🙃

Останні пакети поставили в кімнаті.

Я сперлася на стіну і видихнула:

— Все… я офіційно більше нічого не несу.

— Записуємо це історичне повідомлення, — засміялася Яна.

Я тільки махнула на неї рукою.

В коридорі було шумно.

Хтось ще заселявся.
Хтось уже кричав через весь поверх.
Десь гриміли двері.

Типовий початок навчального року.

Тато ще раз оглянув кімнату.

— Ну, наче все занесли.

— Так, — кивнула я.

Мама Яни ще щось поправляла в пакетах і сто разів перепитувала, чи точно все є.

— Так, тьотю, все нормально, — вже сміючись сказала Яна.

Потім настав момент прощання.

Знову обійми.
Побажання добре вчитися.
Дзвонити.

Але цього разу все сприймалося набагато легше.

Може тому що я вже знала:

я повернулася туди, де мені добре.

Ми з Яною стояли біля входу в гуртожиток і махали руками, поки машини не поїхали.

А потім…

залишилися вдвох.

На секунду стало тихо.

Я глянула на неї.

Вона — на мене.

І раптом ми обидві одночасно видихнули.

— Ну що… — сказала Яна.

— Вижили, — закінчила я.

І ми почали сміятися.

Так щиро і голосно, ніби скинули з себе весь той важкий літній тягар.

Я сперлася плечем об стіну біля входу.

На дворі вже потрохи вечоріло.

Навколо ходили студенти.
Хтось тягнув речі.
Хтось вітався після літа.

А я стояла поруч з Яною і відчувала дивне, але дуже знайоме тепло всередині.

— Боже… ми знову тут.

— І попереду ще цілий навчальний рік, — сказала Яна.

Я глянула на неї і усміхнулася.

— Головне вижити.

— Та ми безсмертні.

І, чесно…

в той момент я майже їй повірила.

Віка приїхала буквально хвилин через десять.

Ми ще стояли з Яною біля входу, коли побачили знайому машину.

— О, наша принцеса прибула, — одразу сказала Яна.

— Та йдіть ви, — почулося ще до того, як Віка нормально вийшла з машини.

А потім…

ми просто кинулися одна одній в обійми.

Прямо посеред гуртожитку.

Зі сміхом.
З криками.
Мало не збивши одна одну з ніг.

— Боже, я так скучила! — сказала Віка.

— Ми теж! — майже хором відповіли ми.

І в той момент мені стало так добре, ніби цього важкого літа взагалі не було.

Просто…

мої дівчата знову поруч.

Ну а далі — класика.

Сумки 🙃

Ми підійшли до багажника і…

я аж завмерла.

— Стоп.

— Що? — не зрозуміла Віка.

— Це все?..

— Ну так.

Я подивилася на Яну.

Яна — на мене.

І ми одночасно видихнули:

— СВЯТА ЖІНКА.

Бо мама Віки…

запакувала все у великі валізи.

Нормальні.
Зручні.
На колесах.

Не сто пакетів як у деяких 🙄

Яна одразу обурилася:

— Не дивіться на мене так.

— Яно, в тебе було враження, що ти везеш контрабанду.

— Зате атмосферно.

Ми вже сміялися, поки затягували валізи всередину.

І цього разу реально впоралися за один раз.

ОДИН.

Я навіть мало не заплакала від щастя.

— Оце я розумію організація, — сказала я, котячи валізу по коридору.

— Вчися, Яна, — додала Віка.

— Зрадниці.

Коли ми нарешті залишилися самі в кімнаті…

настала та сама секунда тиші.

Ми оглянули кімнату.

Наші ліжка.
Стіл.
Підвіконня.

Все таке знайоме.

І таке рідне.

— Ми вдома, — тихо сказала Віка.

І тут Яна з дуже загадковим обличчям відкрила свій рюкзак.

Я одразу примружилася.

— Що ти задумала?..

Вона мовчки дістала…

пляшку вина.

Кілька секунд була тиша.

А потім—

ми просто покотилися по кімнаті від сміху.

Буквально.

Я сіла на ліжко і вже не могла нормально дихати від сміху.

— ЯНА! — кричала Віка. — ТИ НОРМАЛЬНА?!

— А що? — абсолютно серйозно сказала вона. — Треба ж відсвяткувати возз’єднання.

— Ти це весь день тягнула в рюкзаку?!

— Так.

— Господи… Тільки одне питання, скаже мені, як ти це привезла, ще під носом у батьків?

Яна усміхнулася і знизила плечима, ну а що ж тут такого. Я вже витирала сльози від сміху.

— Боже, цього реально варто було чекати тільки від тебе.

Яна театрально вклонилася.

— Дякую, дякую.

— Ні, ну це геніально, — сказала Віка, все ще сміючись.

А я дивилася на них…

і відчувала таке щастя, що аж всередині щеміло.

Після всього літа.

Після дому.

Після постійної напруги.

Я знову була тут.

У маленькій кімнаті гуртожитку.

З двома найріднішими людьми.

І вперше за дуже довгий час…

мені було по-справжньому спокійно.

Та наше святкування довелося трохи відкласти.

Бо реальність гуртожитку дуже швидко повертає з небес на землю 🙃

Потрібно було розібрати сумки. Застелити ліжка. Розкласти речі. І взагалі привести кімнату в більш-менш житловий вигляд.

Бо поки що вона виглядала так, ніби тут стався маленький вибух.

Валізи відкриті. Пакети всюди. На столі вже лежала половина наших “дуже потрібних” речей.

— Так, — сказала Віка, закочуючи рукави. — Починаємо операцію “вижити”.

— Я вже хочу спати, — простогнала Яна, сидячи серед своїх сумок.

— Ти ще нічого не зробила.

— Я морально втомилася.

Я засміялася і почала розкладати продукти.

— О, картопля вижила після дороги.

— А вино? — одразу оживилася Яна.

— ЯНО.

— Ну що? Я переживаю.

Віка тільки похитала головою.

— Ти безнадійна.

Ми потрохи розповзлися по кімнаті кожна до своєї “зони хаосу”.

Я застеляла ліжко і ловила себе на думці, що навіть це приносить якесь дивне задоволення.