Розділ 41

Дорога була довга.

І, здається, головною причиною була та ненормальна спека.

Навіть з відкритими вікнами в машині було таке відчуття, ніби ми не їдемо, а повільно запікаємося.

— Я зараз розтану, — пробурмотіла я, обмахуючи себе рукою.

Дмитро тільки хмикнув.

— Це ще нормально.

— Якщо я помру — скажіть, що боролася достойно.

Тато тихо засміявся за кермом.

А я знову втупилася в телефон.

Єдине, що реально відволікало — переписка з дівчатами.

Чат жив своїм життям.

— Я вже майже в місті!
— Віка, ти де?
— Хто буде відкривати кімнату?
— Соломія, ти ж не забула чай?

— Найголовніше питання, — написала я.

— А ти сумнівалася? — одразу відповіла Яна.

Я усміхнулася.

І поки ми переписувалися, дорога переносилася трохи легше.

Повільно за вікном почали з’являтися знайомі місця.

Будинки.
Магазини.
Зупинки.

І десь всередині стало морально простіше.

Наче разом з наближенням до міста…

я потрохи скидала з себе те важке літо.

— Майже приїхали, — подумала я і навіть видихнула легше.

Першим “на вихід” пішов Дмитро.

Його гуртожиток був майже на в’їзді в місто, тому спочатку ми поїхали туди.

І, Боже…

там вже починався типовий студентський хаос.

Біля гуртожитку стояли машини.
Люди тягнули сумки.
Хтось уже носив пакети.
Хтось сварився через коробки.

— О, сезон заселення відкрито, — пробурмотіла я.

Дмитро відкрив двері машини і одразу видихнув:

— Нарешті свіже повітря.

— Це ти ще сумки не тягнув, — сказала я.

Він глянув на багажник.

І замовк.

— Ага… — протягнув він. — Ну, удачі мені.

Я засміялася.

Тато вже почав діставати речі.

— Дмитре, забирай своє добро.

— Воно саме себе не занесе? — з надією запитав він.

— Ні, — хором відповіли ми з татом.

Я сперлася на дверцята машини і дивилася на весь цей рух навколо.

І раптом усвідомила:

ось воно.

Починається.

Знову гуртожитки.
Навчання.
Люди.
Шум.

Життя.

І від цієї думки в мене всередині все аж ожило.

Думаючи, що мене омине ця участь з сумками Дмитра…

я дуже сильно помилилася.

Бо як тільки Дмитро взяв перші дві сумки він одразу ж благально подивився на мене.

І я одразу все зрозуміла.

— Ні, — сказала я наперед.

— Соломіє, допоможи трохи, — абсолютно “ненав’язливо” сказав Дмитро.

— Оце твоє “трохи” мене завжди лякає.

Він усміхнувся.

— Та там небагато.

Я глянула на його сумки.

Потім на нього.

— Ти знову брешеш.

Тато тихо засміявся.

— Давайте швидше, поки не стемніло.

І, звісно ж…

мене “попросили” допомогти.

Точніше поставили перед фактом 🙃

Але, слава Богам…

у Дмитра був лише другий поверх.

Після мого досвіду з дев’ятим це взагалі вже здавалося курортом.

Я взяла один пакет.

І одразу скривилася.

— Що ти туди напхав? Цеглу?

— То продукти.

— Дмитро, тут запас їжі на апокаліпсис.

Він тільки засміявся і потягнув свою сумку вперед.

Гуртожиток вже жив.

По коридорах ходили люди.
Хтось заносив речі.
Хтось уже голосно вітався після літа.

Запах…

типовий гуртожитський.

Суміш їжі, пилюки і ще чогось невідомого.

І, Боже…

я навіть за цим скучила.

— Другий поверх, — сказала я, піднімаючись сходами. — Це просто мрія.

— От бачиш, — відповів Дмитро. — Життя налагоджується.

— Не перебільшуй.

Ми доволі швидко все занесли, за два рази. Вахта дуже здивувалася, що в Дмитра є сестра( так так я тут з'являлася ніколи)

Я поставила останній пакет біля дверей його кімнати і одразу сперлася на стіну.

— Все. Я офіційно відпрацювала свою зміну вантажника.

— Дякую, сестричко, — театрально сказав Дмитро.

— Наступного разу вчись готувати і носити сумки сам.

— Не можу. Це не мій талант.

Я закотила очі.

Але все одно усміхнулася.

Бо, якщо чесно…

настрій був занадто хороший, щоб нормально бурчати.

Я стояла в гуртожитському коридорі, слухала шум навколо і відчувала тільки одне:

я повернулася.

І тепер залишилося найголовніше —

доїхати до своїх дівчат.

Я жила на іншому кінці міста, тому без заторів, звісно ж, не обійшлося.

Машина то стояла, то рухалася на два метри вперед.

Спека нікуди не зникла.

І я вже починала потрохи втрачати терпіння.

— Ми точно їдемо, а не паркуємося посеред дороги? — пробурмотіла я, дивлячись у вікно.

Тато тільки хмикнув.

А я вкотре відкрила чат.

І от нарешті…

мій гуртожиток.

Мій тимчасовий дім на найближчі пів року.

Я аж видихнула, коли побачила знайому будівлю.

— Ну все… приїхали.

Я вилізла з машини, потягнулася і вже майже відчула себе щасливою.

Рівно до того моменту…

поки не зрозуміла одну дуже важливу річ.

ЦИХ ДВОХ КІЗ ЩЕ НЕ БУЛО.

Я відкрила чат.

— Ви де?!

Повідомлення прочитали майже одразу.

— Їдемо 😘 — написала Яна.

— Ще трішки, — додала Віка.

Я повільно озирнулася на свої сумки.

Потім на гуртожиток.

Потім знову на сумки.

І все зрозуміла.

— Ах ви ж…

Я вже знала, в яку халепу втягнулася.

Перша приїхала?

Вітаю.

Тепер ти офіційний вантажник, організатор, відкривач кімнати і людина, яка буде тягати чужі речі.

Я швидко почала друкувати в чат:

— Я вас обох ненавиджу.

— Сумки важать як маленькі слони.

— Якщо я помру на сходах — це буде на вашій совісті.

Яна одразу відповіла:

— Любимо тебе 💋

— Не любите. Ви мене експлуатуєте.

Віка прислала смайлик зі сміхом.

— Соломія, ти сильна.

— Я зараз буду сильна і кину ваші речі з 9 поверху.

— Не забудь наші продукти, — написала Яна.

— ЯНО.

Я вже сама сміялася, поки це писала.