Розділ 40

Літо прожите.

Важке.
Довге.
Місцями нестерпне.

Але… прожите.

Я сиділа на ліжку серед складених сумок і дивилася у вікно.

Вже завтра все зміниться.

Знову.

І цього разу — в хорошу сторону.

— Нова історія, — тихо сказала я сама собі.

І навіть усміхнулася.

Можна сказати…

історія майже вільного життя.

Без постійного контролю.
Без щоденних криків.
Без цього відчуття, що ти постійно комусь “винна”.

Я видихнула.

— Боже, як я скучила за гуртожитком…

Навіть за його дивними запахами в коридорі.
За чергами в душ.
За вічним шумом.

Бо там…

було життя.

Моє.

І найголовніше —

я знову побачуся зі своїми дівчатами.

Від цієї думки всередині стало так тепло, що я аж усміхнулася ширше.

— Яна точно з порога почне говорити без зупинки.
— Віка буде робити вигляд, що спокійна, але сама скучила.
— А Іра знову прийде “на п’ять хвилин” і залишиться на пів ночі.

Я тихо засміялася.

— Боже… як же я за ними скучила.

І раптом зрозуміла одну річ.

Я їду не просто на навчання.

Я їду…

додому.

В той дім, який ми створили самі.

Зі сміхом.
З нічними розмовами.
З чаєм в чотири чашки.
З фільмами і дурними жартами.

І навіть думка про навчання вже не лякала.

Бо поруч будуть вони.

А ще…

десь там був Роман.

І ця думка теж чомусь викликала усмішку.

Я лягла на ліжко, дивлячись у стелю.

— Ну що ж, Соломіє…

І вперше за дуже довгий час я відчула не страх перед завтра.

А передчуття.

Хороше.

Наче попереду справді починається щось нове.

Ранок почався майже з першими променями сонця.

Ну а як інакше?

В останній день вдома не можна ж просто сидіти без роботи 🙃

Тому вже з самого ранку все закрутилося.

— Соломіє, допоможи тут.
— Солю, винеси це.
— І ще оце зроби.

— Ага… вже йду, — відповідала я, ще толком не прокинувшись.

І понеслося.

То щось донести.
То прибрати.
То ще раз перевірити продукти.

До обіду день був настільки напружений, що я навіть не встигла нормально подумати про те, що…

сьогодні їду.

І тільки ближче до дня все почало ставати реальнішим.

Остаточні збори.

Я ще раз перебрала речі.

— Так… зарядка є.
— Документи є.
— Навушники… є.

Потім почалося найцікавіше —

заносити все це добро в машину.

І от тоді я зрозуміла масштаб катастрофи.

— Ми точно переїжджаємо в гуртожиток, а не назавжди? — пробурмотіла я, дивлячись на кількість сумок.

Дмитро засміявся.

— Це ще нормально.

— Нормально?! — я глянула на нього. — Тут відчуття, ніби ми веземо пів хати.

Тато мовчки складав речі в багажник.

І, чесно…

в машині вже майже не було місця.

— О, контейнер з котлетами обережно! — одразу сказала я.

— Соломіє, — почувся голос Дмитра. — Ти за ті котлети переживаєш більше, ніж за себе.

— Бо я їх пів дня готувала.

Він засміявся.

А я раптом зупинилася на секунду.

Подивилася на двір.
На хату.
На сад.

І всередині стало якось… дивно.

Не сумно.

Швидше незвично.

— Невже я вже їду?..

Після цього довгого літа.

Після всіх сварок.
Втоми.
Днів, які тягнулися без кінця.

Я нарешті їду.

І від цієї думки десь всередині повільно розливалося полегшення.

Я взяла останній рюкзак і понесла до машини.

— Ну що ж… — тихо сказала я.

Попереду знову гуртожиток.

Мої дівчата.

Навчання.

І життя, де я могла хоча б трохи бути собою.

І, Боже…

як же сильно я за цим скучила.

Прощання, звісно ж, було зі сльозами.

А як інакше?

Мати ж не може просто так відпустити свою “кровиночку”.

І зараз я навіть не про себе.

— Бережи себе.
— Дзвони.
— Не забувай їсти нормально.

І сльози.

Я стояла поруч і дивилася на це все.

А потім черга дійшла й до мене.

Ну а як же.

Що ж сусіди скажуть, якщо мати не постраждає демонстративно біля машини 🙄

Вона обійняла мене.

Сказала щось про те, щоб я добре вчилася.

Ще щось про “не видумувати дурниць”.

І я стояла…

і не знала, що маю відчувати.

Бо, напевно, я мала сумувати.

Мала плакати.

Мала думати:

— Боже, як важко їхати з дому…

Але проблема була в тому, що…

я не сумувала.

Зовсім.

Навпаки.

В мене був хороший настрій.

Дивно хороший.

Я ледве стримувала усмішку від думки, що:

— Я нарешті звідси вибираюся.

Без криків.
Без напруги.
Без постійного страху сказати щось не те.

Я сіла в машину і глянула у вікно.

На двір.
На хату.
На людей, які махали руками.

І всередині не боліло.

Було тільки полегшення.

Велике.

Майже фізичне.

Я навіть відчула, як плечі розслабилися.

— Господи… — подумала я. — Я вільна.

Ну… майже.

Машина рушила з місця.

І я ще раз озирнулася.

Не через сум.

Швидше…

щоб переконатися, що справді їду.

І коли село почало залишатися позаду, я тихо усміхнулася.

— Нарешті.

   ***

Чат з Вікою та Яною не затихав ще з самого ранку.

Телефон буквально розривався від повідомлень.

— Я вже майже зібралася!
— Хто коли виїжджає?
— Солю, ти точно сьогодні?
— А Іра коли прийде?
— Хто перший буде в гуртожитку?!

Я сиділа в машині, читала це все і усміхалася.

Боже…

як же я скучила за цією атмосферою.

Наш чат виглядав так, ніби ми не просто на навчання їдемо, а як мінімум переїжджаємо в іншу країну.

І головна тема дня була одна:

хто приїде перший.

Бо саме цій людині дістанеться найбільше.

— Віка, якщо ти будеш перша — тягаєш наші сумки, — написала Яна.

— Чого це я?! — одразу прилетіло у відповідь.