Розділ 39

Список я склала доволі швидко.

В принципі, я не дуже перебірлива в їжі…
та й готувати люблю.

— Так навіть простіше, — пробурмотіла я, швидко набираючи в нотатках.

Я одразу почала з базового:

— крупи
— макарони
— чай
— цукор
— щось до чаю (бо без цього ніяк 😄)

Потім задумалася на секунду.

— Ну і звісно…

Я додала овочі. Ті, що завжди є вдома, ті, з яких можна зробити майже все:

— картопля
— морква
— буряк
— цибуля
— капуста

Я навіть усміхнулася.

— Класика виживання студента.

Трошки ще подумала і дописала:

— олія
— сіль, спеції
— консервація (якщо дадуть 😄)

Я перечитала список.

Все просто.
Без зайвого.

Але достатньо, щоб не бігати постійно в магазин і нормально щось собі готувати.

— Ну от, — сказала я сама собі. — Жити можна.

Я піднялася з ліжка, ще раз глянула на сумки, потім на список.

І всередині з’явилося дивне відчуття…

наче я вже не просто “виживаю”.

А потрохи готуюся до свого життя.

Свого.

Навіть якщо поки що маленькими кроками.

Так… основні сумки складені.
Список я занесла на кухню.

Я вже навіть подумала:

— Ну все, можна видихнути…

Ага. Звісно.

— Соломіє, — почувся голос мами. — Треба ще їжу приготувати вам з Дмитром.

Я завмерла.

— Що?..

І от тут почалася друга зміна зборів.

Я підійшла ближче.

— Що саме? — запитала я, вже відчуваючи, що відповідь мені “сподобається”.

Мама почала перераховувати.

І з кожним пунктом…

моє обличчя все більше “раділо”.

— Котлети зробиш.
— Відбивні.
— Картоплю відвариш.
— Щось типу рагу можна.
— І ще щось, щоб на перший час вистачило.

Я мовчала.

— Це не маленький список… — тихо сказала я.

— Ну ви ж не на один день їдете, — спокійно відповіла вона.

— Логічно… — пробурмотіла я.

Я глянула на кухню.

На продукти.

На себе.

— Ну що, Солю… — видихнула я. — Ти ж казала, що любиш готувати.

Я закотила очі.

— От і шанс проявити талант.

Я закатала рукави.

— Добре, — сказала я вже голосніше. — Давайте робити.

І понеслося.

М’ясо.
Сковорідка.
Каструлі.

На плиті одночасно щось варилося, смажилося, тушилося.

— Марк, не крутись під руками!
— Та я просто дивлюся!
— Дивись здалеку!

Я сама вже сміялася з цього.

Бо це було трохи хаотично.

Але… навіть якось по-своєму весело.

Я перевертала котлети.

— Головне не спалити, — пробурмотіла.

Паралельно перевіряла картоплю.

— Ще трохи…

Потім різала овочі на рагу.

— Мультизадачність рівня “вижити в гуртожитку”.

Час летів швидко.

І я навіть не помітила, як кухня наповнилася запахами.

Домашніми.

Теплими.

Я на секунду зупинилася, глянула на все це і тихо усміхнулася.

— Ну от… не з голоду помремо.

Втома була.

Але інша.

Не така, як на городі.

Я витерла руки і видихнула.

— Все-таки… я це люблю.

І десь всередині стало трохи спокійніше.

Бо хоч щось у цьому всьому…

було моє.

І поки я там крутилася між плитою і столом…

з’явився Дмитро.

— Слухай, — почав він таким тоном, ніби зараз щось геніальне скаже. — А можна ще…

Я навіть не обернулася.

— Ні.

— Та ти ще не чула, — обурився він.

— Мені вже достатньо, — кинула я, перевертаючи котлети.

— Ну давай хоча б… — він задумався. — Млинці? І ще можна щось типу пасти…

Я повільно повернулася і подивилася на нього.

— Дмитро…

— Що?

— Ти в гуртожитку живеш четвертий рік.

— І?

— І ти досі не навчився готувати?

Він знизав плечима.

— А навіщо, якщо є ти?

Я закотила очі.

— Геніально.

— Ну серйозно, — усміхнувся він. — У тебе краще виходить.

— Звісно, — пробурмотіла я. — Бо я це роблю.

Я глянула на нього і махнула рукою.

— Добре. Що там тобі ще треба?

Він одразу ожив.

— Ну… можна ще підливу якусь…

— Все, стоп, — перебила я. — Не розганяйся.

Він засміявся.

— Ну спробувати варто було.

Я похитала головою.

— Іди хоч щось допоможи.

Він підійшов до столу, взяв картоплю і ніж.

Я подивилася на це… і одразу напряглася.

— Обережно.

— Та я вмію, — сказав він впевнено.

Я ще хвилину подивилася…

як він чистить картоплю.

І видихнула.

— Дай сюди.

— Та нормально ж!

— Дмитро, — я подивилася на нього. — Ти зараз або картоплю не дочистиш, або собі пальці.

Він хмикнув і віддав ніж.

— Ну добре, шеф.

— От і правильно, — сказала я, забираючи картоплю.

— Я ж кажу, ти професіонал.

— Я ж кажу, ти ледачий, — відповіла я.

Він засміявся і відійшов.

— Я морально підтримую.

— Дуже цінно, — кинула я.

І знову взялася до роботи.

Додала ще одну страву.

Потім ще.

— Ну все, тепер точно вистачить, — сказала я сама собі.

Кухня вже виглядала як після маленького “бойового завдання”.

Але результат…

був вартий того.

Я глянула на все це і видихнула.

— Якщо після цього ти скажеш, що тобі нічого їсти — я тебе вижену.

— Я все з’їм, не переживай, — відповів Дмитро з усмішкою.

Я ледь усміхнулася у відповідь.

І подумала:

— Ну хоч хтось тут чесний.

Я обвела поглядом кухню.

Стіл заставлений.
Каструлі.
Сковорідки.
Готові страви.

І в голові з’явилася одна-єдина думка:

— Це ще не кінець…

Я видихнула.

— Треба все розкласти в контейнери.

Я дістала коробки, відкрила кришки і почала фасувати.

Котлети — сюди.
Картопля — окремо.
Рагу — ще в один.

Руки вже працювали на автоматі.

А мозок…

включив інший режим.

Я зупинилася і подивилася на кількість їжі.

— Стоп…