Розділ 38

Залишок літа минув…

Не те щоб спокійно.
Але… терпимо.

Я просто жила за своїм маленьким планом:

менше говорити,
менше потрапляти на очі,
більше мовчати.

І це працювало.

Мама майже не говорила зі мною.

Кілька кинутих фраз —
про роботу, про те, що треба зробити.

І все.

Ні розмов.
Ні “як ти”.
Ні нічого зайвого.

І, чесно…мене це навіть влаштовувало.

Бо кожна розмова могла знову перерости в щось більше.

А я цього не хотіла.Я навчилася обходити її.В прямому сенсі.Чути кроки — і звернути в іншу кімнату.
Бачити її на подвір’ї — і знайти собі “термінову справу” десь подалі.

— Майстер маскування, — інколи думала я з іронією.

Але так було легше. Безпечніше.

Дні тягнулися один за одним.

Робота.
Дім.
Вечори з телефоном. 

Дівчата.
Роман.

Це було моє маленьке “вікно” в інше життя.

І от… я навіть не помітила, як літо почало закінчуватися. Повітря стало іншим. Ранки прохолоднішими.

І разом з цим прийшло розуміння:

— Час.

Я стояла в кімнаті і дивилася на сумки. Ті самі. З яких усе починалося.

— Ну що, Солю… — тихо сказала я.

І вперше за довгий час відчула не втому.

А полегшення.

— Повертаємося.

Збиратися на навчання.

Назад у той світ, де було більше мене. Я відкрила шафу і почала складати речі. І кожен складений светр, кожна дрібниця… ніби наближали мене до свободи.

— Ще трохи, — усміхнулася я.

І цього разу ця думка була не просто надією. А реальністю. Так як я всі речі привезла з гуртожитку додому… тепер їх треба було знову зібрати. Я стояла посеред кімнати, дивилася на цей “скарб” і тільки видихнула:

— Ну клас…

Сумки.
Пакети.
Рюкзак.

І відчуття, що цього разу їх стало ще більше.

— Я це точно не дотягну, — чесно сказала я сама собі.

Я присіла на край ліжка і почала думати.

— Так… варіант один: взяти найнеобхідніше, а решту — потім.

Я навіть кивнула.

— Приїду на вихідні — заберу ще частину.

Звучало логічно.

І трохи полегшувало ситуацію.

Я вже почала в голові складати план:

що беру зараз,
що залишаю,
як це все розподілити…

як раптом—

Телефон.

Пік.

Я взяла його в руки, ще не очікуючи нічого особливого.

Але коли відкрила повідомлення…

завмерла.

— Та ну… — тихо видихнула я.

І на обличчі сама собою з’явилася усмішка.

— Оце вже…

Хороша новина. Неочікувана. І настільки вчасна, що я навіть не одразу повірила.

— Ну от… — тихо сказала я. — Життя вирішило трохи компенсувати.

Я ще раз перечитала повідомлення. І відчула, як всередині стає легше.

— Може, все не так складно буде, як я думала…

Я відклала телефон, але усмішка не зникала.

І навіть ці сумки навколо вже не здавалися такими страшними.

— Цікаво… — подумала я.

Я ще раз відкрила повідомлення від Марка.

І перечитала повільніше.

— Та ти серйозно?.. — видихнула, я до кінця не могла в це повірити, бо це прям вибиралося з звичної картини нашого життя.

Він написав, що батьки обговорювали…"завезти мене і Дмитра в гуртожитки."

Щоб ми не тягнули всі ці сумки.
Щоб можна було нормально взяти речі і ще продукти, які не псуються.

Я навіть на секунду не повірила.

— Це точно про моїх батьків? — пробурмотіла я.

Бо після всього літа… це звучало як щось з паралельної реальності. Я сіла на ліжко і ще раз перечитала.

— Ні, ну це реально хороша новина…

І відчула, як всередині стало… легше.

Значно.

— Значить не треба буде тягнути все це на собі, — сказала я, глянувши на сумки.

Я навіть усміхнулася.

— І продукти можна нормально взяти…

В голові одразу почали складатися нові плани.

— Так, тоді можна взяти більше речей одразу… і не морочитися з тими поїздками на вихідні…

Я піднялася і подивилася на все це “добро” вже іншими очима.

— Ну от… життя іноді все ж не таке жорстоке.

Я взяла телефон і швидко написала Марку:

— Це точно правда?

Відповідь прийшла майже одразу:

— Так, чув як вони говорили.

Я ледь усміхнулася.

— Ну тоді це просто топ новина.

Я відклала телефон і видихнула. І вперше за останній час, відчула не просто полегшення.

А щось схоже на…нормальний настрій.

— Ну що, Солю… — сказала я. — Здається, початок нового етапу буде не таким важким.

І навіть ці сумки вже не дратували. Бо тепер я знала — я їх не понесу сама. Я ще стояла серед тих сумок, коли…двері тихо відчинилися. Я різко напружилася.

Мама.

— Ну все… — промайнуло в голові. — Зараз знову щось буде.

Я навіть не одразу обернулася.

— Так? — стримано сказала я.

І чекала.

Але те, що вона сказала далі… мене реально вибило з колії.

— Подумай, що тобі з продуктів потрібно, — спокійно сказала вона. — Що більше взяти, що менше.

Я повільно обернулася.

— В якому сенсі?..

— Тато вас з Дмитром повезе, — додала вона. — Щоб ви це все не тягнули на собі.

Я просто дивилася на неї. І не могла скласти два плюс два.

— Це… зараз було по-людськи? — подумала я.

— То що тобі потрібно? — повторила вона.

Я на секунду зависла.

— Ем… — я навіть не знала, з чого почати. — Ну… крупи якісь… макарони…

Вона кивнула.

— Запиши.

Я автоматично взяла телефон.

— Добре…

— Щось солодке хочеш?

Я підняла очі.

— Хочу, — тихо сказала я.

Вона знову кивнула. І стояла, чекала.

Без крику.
Без тиску.
Просто… нормально.

І це було настільки незвично, що я не знала, як реагувати. Я швидко почала щось записувати:

— Крупи… макарони… чай… щось до чаю…

— Консервацію візьмеш? — запитала вона.

— Так…

Я відповідала коротко, але всередині… було дивне відчуття. Ніби я зараз спілкуюся з зовсім іншою людиною. Я підняла погляд на неї ще раз.