Розділ 37

Скандал вийшов… грандіозний.

З криками.
З образами.
З тим самим відчуттям, коли слова вже не контролюєш.

Мама кричала.

Я теж.

І, здається, ми взагалі перестали чути одна одну.

Батько…

як завжди.

Десь поруч, але ніби й не тут.

Не втрутився.
Не сказав нічого.

— В принципі, не здивована, — гірко подумала я.

В якийсь момент я просто замовкла.

Бо зрозуміла — це безглуздо.

Я її не переконаю.
Вона мене — теж.

Я розвернулася і пішла.

Просто вийшла з кухні.

Серце калатало так, що аж в грудях боліло.

Я зайшла в кімнату і зачинила двері.

Сіла на ліжко.

І тільки тоді дозволила собі видихнути.

— Так, Соломіє… — тихо сказала я.

Руки трохи тремтіли.

— Тепер все серйозно.

Я дивилася в одну точку.

— Своє життя тепер треба перебудовувати.

Це вже не просто “перетерпіти літо”.

Це щось більше.

Я провела рукою по волоссю.

— Головне… дочекатися повноліття.

Ця думка стала як якір.

Тримала.

Давала хоч якусь опору.

Бо тоді…

з’явиться вибір.

Справжній.

Я лягла на ліжко і втупилася в стелю.

— Я впораюся, — тихо сказала я.

Не впевнено.

Але достатньо, щоб повірити хоча б трохи.

Бо іншого варіанту…

в мене не було.

Того вечора…

я просто втекла в сад.

Сіла десь осторонь, де тихіше.
Де не чути голосів з хати.
Де можна хоча б трохи побути самій.

Вже сутеніло.

Повітря стало прохолоднішим, легким.
Десь цвіркуни починали свою “музику”.

Я сиділа, обійнявши коліна, і просто дивилася перед собою.

Думки крутилися… одна за одною.

І тут—

— Бу!

Я здригнулася.

— Марк! — різко обернулася я. — Ти нормальний?!

Він стояв позаду, ледь стримуючи сміх.

— Я старався тихо, — сказав він.

— Дуже “вдало”, — пробурмотіла я, прикладаючи руку до грудей. — Я мало не померла.

Він сів поруч.

— Видно було, — усміхнувся.

Я зітхнула і знову глянула вперед.

Кілька секунд ми сиділи мовчки.

— Сильно? — тихо запитав він.

Я навіть не перепитала.

— Сильно, — так само тихо відповіла я.

Він кивнув.

— Я чув.

Я гірко усміхнулася.

— Та там, здається, всі чули.

Знову тиша.

Але вже інша.

Не така важка.

— Ти як? — запитав він.

Я задумалася.

— Не знаю, — чесно сказала я. — Зла… втомлена… і трохи в шоці.

Він тихо хмикнув.

— Нормальний набір.

Я ледь усміхнулася.

— Дякую за підтримку.

— Завжди будь ласка.

Він трохи помовчав, а потім додав:

— Ти ж не будеш це робити?

Я різко глянула на нього.

— Ні.

Без паузи.

Без сумнівів.

Він кивнув.

— Я так і думав.

Я опустила погляд.

— Просто… це вже занадто.

— Знаю, — сказав він.

І в цьому “знаю” було більше розуміння, ніж у всіх розмовах сьогодні.

Я видихнула.

— Я просто хочу жити своє життя.

— І будеш, — спокійно відповів він.

Я подивилася на нього.

— Думаєш?

— Впевнений.

Я мовчала кілька секунд.

А потім тихо сказала:

— Дожити б до повноліття.

Він усміхнувся краєм губ.

— Доживеш. І ще всім покажеш.

Я хмикнула.

— О, це я можу.

Ми сиділи поруч у тиші.

І вперше за цей день…

мені стало трохи легше.

Я так і не розказала дівчатам, що сталося.

І справа навіть не в тому, що не довіряю.

Навпаки.

Я занадто добре їх знаю.

Як тільки вони дізнаються — почнеться.

— Солю, ти що, серйозно?
— Так, збирай речі і їдь до нас!
— Ми щось придумаємо!

І вони б справді почали мене “рятувати”.

З усією своєю щирістю.

Але…

вони трохи не знають мою маму.

Я опустила погляд і тихо видихнула.

— Не дай Боже кудись поїхати…

Це не просто сварка буде.

Я добре знаю, на що вона здатна в гніві, це не просто можуть бути удари.

І ця думка холодком проходила по спині.

— Ні… — тихо сказала я. — Не варіант.

Тому я просто мовчала.

Писала їм, як завжди.

Сміялася з їхніх історій.

Відповідала, що “все нормально”.

І ні слова більше.

Бо інколи легше зробити вигляд, що все ок…

ніж розгрібати наслідки правди.

Я сиділа на ліжку, дивилася в телефон і думала:

— Доживаємо.

Просто доживаємо це літо.

Обережно.

Тихо.

Не перетинатися зайвий раз.

Не провокувати.

Не відповідати.

Я навчилася бути “непомітною”.

І, чесно…

це було найкраще рішення на той момент.

— Ще трохи, Солю… — сказала я собі.

— І ти звідси поїдеш.

І ця думка тримала.

Як маленький вогник десь всередині.

Який не давав згаснути.

Телефон тихо пікнув.

Я машинально глянула на екран.

Роман.

Я навіть на секунду завмерла.

— Серйозно?.. — тихо прошепотіла я.

Якщо чесно, я думала, що та ніч…
вона так і залишиться просто спогадом.

Однією з тих історій, які згадуєш і думаєш:

— Було і було.

Але ні.

Ми листувалися.

День за днем.
Тиждень за тижнем.

Все літо.

І це… реально дивувало.

Я відкрила чат і перечитала останнє повідомлення.

І ледь усміхнулася.

— Ну привіт, — написала я.

І одразу ж відклала телефон… на секунду.

Бо в голові з’явилася думка:

— Це взагалі зі мною відбувається?

Я ніколи не була тією, на яку звертають увагу хлопці.

Ніколи.

Ні в школі, ні десь ще.

А тут…

людина пише.

Сам.

І не один день.

Я знову взяла телефон.

Повідомлення вже було прочитане.

— Ти там не пропала? — написав він.

Я усміхнулася ширше.

— Та ні, я тут, — відповіла я. — Просто трохи задумалась.

— Про що?

Я на секунду задумалася.

І чесно написала:

— Про те, що це все трохи дивно.