Розділ 36

Це літо видалося одним із найважчих. Мабуть, найважчим за останні роки. І я сама не одразу зрозуміла — чому. Бо ж, якщо подумати… Я звикла.

До ранніх підйомів. До важкої фізичної праці. До постійних зауважень і докорів з боку батьків. Це не було чимось новим. Це було… звичним. Тоді чому так важко? Я часто ловила себе на цій думці. Десь між роботою на городі, між каструлями на кухні,
між цими нескінченними “Солю, зроби це”.

І відповідь прийшла не одразу. Але коли прийшла... стало якось тихо всередині. Бо цього року все змінилося. Не тут. Не вдома. В мені. Я вже знала, як це — жити інакше. Без постійного контролю. Без цього тиску. Зі своїм простором, своїми людьми, своїм ритмом. Я вже відчула свободу. Справжню. І тепер… повернутися назад було набагато важче, ніж колись.

Раніше я просто жила так, як було. Не порівнювала. Не задумувалася.

А зараз… я знала, що може бути по-іншому. І саме це робило все складнішим. Кожне зауваження чіпляло сильніше. Кожен день здавався довшим. Кожна дрібниця — важчою. Я сиділа якось ввечері, дивилася в небо і тихо сказала:

— От воно що…

І стало трохи сумно. Бо назад “не знати” вже не вийде.

А вперед… поки що не можна. І я просто сиділа в тиші. І вчилася жити між цими двома світами.

Та не все так погано було.Навіть у цьому всьому —
в роботі, втомі, постійних “треба” —
знаходилося щось… світле. Вечори. Коли я нарешті поверталася в кімнату, брала телефон і писала дівчатам.

— Ну що, як ви там? — писала я.

І починалося. Сміх у повідомленнях. Голосові. Історії, які я ніби проживала разом з ними.

— Ти не повіриш, що сьогодні було!
— А ти краще скажи, як ти там виживаєш?
— Ми вже скучили!

Я усміхалася. І на якийсь момент зникало все інше. Ніби я знову там. З ними. І це гріло. А ще…

Роман.

Його повідомлення з’являлися якось несподівано, але завжди вчасно.

— Як ти?
— Вижила сьогодні?
— Не загубилася там у своєму селі?

Я тихо сміялася, читаючи.

— Майже загубилася, — писала у відповідь.

І знову починалася розмова. Іноді коротка. Іноді довга.

Про все і ні про що одночасно. І це було дивно… але приємно.

Бо серед цього літа, яке здавалося важким… з’явилися маленькі острови радості.Я лежала ввечері, дивилася в стелю і ловила себе на думці:

— А не все так погано.

І вперше за довгий час…

Очікування нового навчального року
вже не здавалося таким похмурим.

Навпаки. Трохи хвилюючим. І навіть… бажаним, дуже бажаним.

Не те щоб я сподівалася на якесь диво… І навіть не чекала чогось особливого. Я знала, яка моя мама.

Владна.
Холодна.
Пряма.

І я вже звикла до цього.

До її тону.
До зауважень.
До того, що будь-яка моя помилка — це причина для крику.

Це було не вперше. Ми вже сварилися.
Точніше… вона кричала, а я слухала. І мовчала. Або намагалася щось сказати — і тоді ставало тільки гірше. Я давно перестала чекати від цих ситуацій чогось іншого.

— Така є, — казала я собі.

Але цього разу… Я навіть не могла уявити, що вона здатна на таке. Це було щось інше.Щось, що вибило з-під ніг. І, здається, в той момент вона реально переплюнула саму себе. Я тоді стояла і просто не розуміла… як так можна.

Однієї серпневої неділі… Тієї самої, коли можна було хоча б трохи відпочити,
мама покликала мене.

Я ще тоді подумала:

— Ну, напевно просто поговорити…

Наївна. Я сіла навпроти. Вона була серйозна. Занадто. І почала говорити про… майбутнє.Я слухала спокійно. Поки не почула це.

— Після навчання ти вийдеш заміж за сусіда.

Я навіть не одразу зрозуміла.

— Що?.. — перепитала я.

— Йому купили квартиру в обласному центрі, — продовжила вона, ніби це все пояснює. — Хороший варіант.

Я дивилася на неї. І в голові була просто… пустота.

— Ти серйозно зараз? — повільно запитала я.

Вона навіть не змінила виразу обличчя.

— Абсолютно.

І от тут… мене накрило. Сказати, що я була в шоці — це взагалі нічого не сказати. Мені здалося, що в мене зараз очі просто випадуть.

— Мамо, ти зараз жартуєш? — я ще намагалася знайти хоч якийсь натяк на це.

— Ні.

Коротко. Чітко. Я відчула, як всередині починає закипати.

— Який ще “заміж”? Я його навіть не розглядаю в такому плані!

— Розглянеш, — спокійно відповіла вона.

Оце “розглянеш”… прозвучало так, ніби це вже вирішено. Без мене. Я піднялася.

— Ні, — сказала я твердо.

Вона підняла на мене погляд.

— Що “ні”?

— Я не буду виходити заміж за когось, тому що “йому купили квартиру”.

Тиша. Напружена.

— Ти ще молода, ти не розумієш, — сказала вона.

— Ні, мамо, — перебила я. — Я якраз дуже добре розумію.

Я відчула, як руки трохи тремтять.

— Це моє життя.

Вона дивилася на мене… і я вже знала цей погляд. Це ще не кінець. Це тільки початок. І десь всередині стало дуже холодно. Бо я зрозуміла… що ця розмова просто так не закінчиться.

— Соломіє, це не обговорюється, — сказала мама тим самим тоном, від якого всередині все стискається. — Ти маєш зробити все, щоб він одружився з тобою. І ти це виконаєш. Це хороший варіант для тебе.

Я дивилася на неї… і не вірила, що це відбувається насправді.

— Тобто… — повільно почала я, намагаючись стриматися. — Я правильно розумію?

Вона мовчала, чекаючи.

— Ти в своїй голові просто придумала, що я маю вийти заміж за якогось сусіда… за квартиру?

Я відчула, як голос починає тремтіти, але вже не від страху.

— І моє щастя тут взагалі нікого не цікавить?

Мама різко зітхнула.

— Не драматизуй.

— Я не драматизую! — різко відповіла я. — Я намагаюся зрозуміти, що ти від мене хочеш!

Я зробила крок вперед.

— Що означає “зробити все, щоб він одружився зі мною”? — майже прошепотіла я. — Ти взагалі себе чуєш?

Вона дивилася холодно.