Розділ 35

Вечеря була майже готова, і якось непомітно всі зібралися на кухні.

Мама поставила останні страви на стіл, дідусь уже сидів, тато зайшов трохи пізніше, брати теж підтягнулися.

Але… було тихо.

Ніхто особливо не розмовляв.

Всі були втомлені.
Кожен по-своєму.

Лише іноді хтось щось коротко питав, відповідав — і знову тиша.

Я сиділа, дивилася в тарілку і їла.

Без особливого апетиту, але треба було.

Після вечері все почалося дуже швидко розходитися.

Хтось пішов у душ.
Хтось — у кімнату.
Хтось ще щось доробляв по господарству.

Життя в хаті рухалося, але без зайвого шуму.

Я залишилася на кухні.

Поки чекала свою чергу в душ, почала мити посуд.

Вода текла, тарілки тихо дзвеніли, і цей процес навіть трохи заспокоював.

— Хоч тут без думок, — пробурмотіла я.

Потім витерла стіл, трохи прибрала кухню.

Все автоматично.

Щоб просто бути зайнятою.

Коли нарешті звільнився душ, я швиденько зайшла.

Тепла вода змила втому, пил, цей важкий день.

Я навіть на секунду заплющила очі.

— Дякую… — тихо сказала я, стоячи під струменем.

Але довго не затримувалася.

Бо знала — ще хтось чекає.

Я швидко закінчила, витерлася і тихо вийшла.

Без зайвого шуму.

Без розмов.

І майже на носочках пішла в свою кімнату.

Відчинила двері.
Зайшла.
Закрила.

І тільки тоді видихнула.

— Фух…

Я сіла на ліжко і на секунду просто завмерла.

— Головне — поменше попадатися на очі, — подумала я.

Тут було тихо.

Спокійно.

Я лягла, втягнулася в ковдру і дивилася в стелю.

День був довгий. Дуже довгий.

І, здається, завтра буде не коротший.

Але зараз…мені просто хотілося
побути в тиші.

Перед сном я взяла телефон і написала дівчатам.

У них там… як завжди.

Сміх.
Жарти.
Якісь історії.

— Ну ясно… — тихо усміхнулася я.

«Ви там без мене не сильно веселіться 😄» — написала я.

— Та ти сама винна, що поїхала! — відповіла Яна.
— Тут кіно, чай і повний релакс, — додала Віка.
— І без городів, — кинула Іра.

Я тихо засміялася.

— Зрадниці, — написала я.

Ще трохи переписалися.

І я відклала телефон.

Тиша.

Темрява.

Я вмостилася зручніше і закрила очі.

Сон прийшов швидко.

Занадто швидко.

Але…

спала я погано.

Дуже погано.

Все почалося як завжди.

Спочатку просто тривога.
Незрозуміла, тягуча.

А потім…

він.

Той самий жах, який вже кілька років не дає мені спокою.

Без облич.
Без чітких образів.

Але з відчуттям, яке пробирає до кісток.

Я різко прокинулася.

Серце калатало.
Дихання збилося.

Я лежала і дивилася в темряву.

— Знову… — тихо прошепотіла я.

Я провела рукою по обличчю, намагаючись заспокоїтися.

— Це просто сон… — сказала я собі.

Але відчуття не зникало одразу.

Я перевернулася на бік, натягнула ковдру ближче.

Слухала тишу в хаті.

Десь хтось перевернувся.
Десь скрипнула підлога.

Звичайні звуки.

Реальні.

І це трохи повертало в себе.

— Все нормально… — ще раз тихо сказала я.

Але заснути знову було вже складніше.

Бо цей жах… він завжди залишає після себе щось.

Другий раз сон вже так швидко не повернувся.

Я крутилася в ліжку.
То на один бік, то на інший.
То заплющу очі — і ніби провалююся…
то знову прокидаюся від кожного звуку.

— Ну давай вже… — тихо бурмотіла я.

Нарешті, десь під ранок, я таки задрімала.

Ледь-ледь.

І здається, тільки-но заснула…

— Соломіє!

Я різко відкрила очі.

— Вставай, — голос мами навіть не залишав варіантів.

Я лежала ще секунду, не розуміючи, де я і що відбувається.

— До корови йди.

І от тоді все стало на свої місця.

Я вдома.

— Ну звісно… — прохрипіла я, натягуючи ковдру на голову.

— Швидко, — додала мама.

Я повільно висунулася з-під ковдри.

Очі печуть.
Голова важка.
Тіло взагалі не розуміє, що від нього хочуть.

— А що ти хотіла, Соломіє… — подумала я. — Ти вдома.

Я сіла на ліжку і важко видихнула.

— А це село.

Я піднялася, на автоматі натягнула одяг.

Навіть не дивлячись у дзеркало.

— Краще не дивитися, — пробурмотіла я.

Вийшла на двір.

Ранок був свіжий, ще трохи прохолодний.

Але для мене він був просто… занадто ранній.

Марк вже десь крутився.

— Добрий ранок, — сказав він.

— Не впевнена, що він добрий, — буркнула я.

Він засміявся.

— Звикай.

Я глянула на корову, яка стояла і спокійно жувала, ніби нічого не відбувається.

— От тобі добре, — сказала я їй. — Ти хоча б виспалася.

Я підійшла ближче, ще раз видихнула.

— Ну що ж… починаємо новий день.

І десь глибоко всередині я вже розуміла…

що це тільки початок
мого “веселого” літа.

І з цього дня…

все потягнулося, як за звичним сценарієм сільського життя.

Без різких змін.
Без пауз.
Просто день за днем.

Ранковий підйом.

Ще сонна, ще не до кінця в реальності — але вже на ногах.
Кава? Ні.
Спочатку — господарство.

Корови, вода, двір.

Потім кухня.

Сніданок.
Обід.
Вечеря.

І так по колу.

Я вже навіть не дивилася на годинник — все йшло по відчуттю.

Коли сонце піднялося — пора працювати.
Коли сідає — ще не означає, що все закінчилося.

Город.

Прополоти.
Полити.
Підв’язати.

— Солю, допоможи тут.
— Солю, зроби це.
— Солю, ти чуєш?

— Чую… — відповідала я автоматично.

І йшла.

Куди скажуть.

Руки звикали до роботи.
Тіло — до втоми.

А от голова…

не завжди.

Іноді, десь між рядками картоплі або стоячи біля плити, я ловила себе на думці:

— Це реально моє життя зараз?