Розділ 34

Мама стояла біля плити.

Щось перемішувала, щось перекладала — як завжди, зайнята, зосереджена.

Я зупинилася біля дверей.

— Я вже прийшла, — тихо сказала я.

Вона навіть не одразу відреагувала.

А потім розвернулася.

Глянула на мене.

І тим самим тоном, без жодних емоцій, сказала:

— Якщо хочеш їсти — знайдеш і поїси.
— А якщо ні — бери лійку і йди на город, поливати помідори.

Я мовчала.

І чесно…

після цього тону мені не те що їсти не хотілося.

Мені взагалі нічого не хотілося.

Крім як… не сперечатися.

Я на секунду опустила погляд.

— Добре, — коротко відповіла я.

І навіть не думаючи більше ні про що, розвернулася.

Взяла лійку.

Вийшла на двір.

Сонце одразу вдарило в обличчя.

— Прекрасно… — тихо пробурмотіла я.

Я пішла до городу.

Того самого, знайомого з дитинства.

Помідори стояли рівними рядами, вже трохи прив’ялі від спеки.

Я набрала води і почала поливати.

Повільно.

Мовчки.

Вода лилася на землю, вбиралася, і від цього запаху сирої землі стало трохи… спокійніше.

Я видихнула.

— Ну що ж, Солю… — подумала я. — Вітаю вдома.

Контраст був занадто різкий.

Ще вчора — нічні розмови, сміх, свобода.
Сьогодні — город, лійка і цей тон.

Я нахилилася до чергового куща і полила його.

— Головне — не накручувати себе, — тихо сказала я.

Але думки все одно крутилися.

І десь всередині з’явилося відчуття, ніби я…

трохи задихаюся.

Я випрямилася, витерла лоб рукою і глянула вдалечінь.

— Це просто перший день, — сказала я собі.

І знову нахилилася до помідорів.

Бо поки що…

іншого варіанту не було.

Після помідорів…

звісно, нічого не закінчилося.

— А тепер перець, — сказала я сама собі, переносячи лійку.

Ряди тягнулися один за одним.

Я поливала.
Нахилялася.
Випрямлялася.

Сонце пекло все сильніше.

— Чудово… просто чудово, — бурмотіла я.

Далі була капуста.

— Ну звісно, куди ж без неї…

Я вже навіть не рахувала, скільки разів нахилилася.

Руки почали нити, спина теж нагадувала про себе.

Але “план” ще не закінчився.

Я поставила лійку і подивилася далі.

— Та ви знущаєтесь…

Картопля.

І не просто “трошки”.

Там реально було що робити.

Я взяла сапу, стала між рядками і важко видихнула.

— Ну що, Солю… новий рівень.

Я почала полоти.

Земля суха, бур’ян ліз звідусіль.

Я мовчки працювала, вже навіть без коментарів.

Просто робила.

І десь посеред цього всього раптом усміхнулася.

— Ну так… мене чекає “веселе” літо.

З сарказмом.
З іронією.

Але десь глибоко — з прийняттям.

Бо як би там не було…

це теж частина мого життя.

Я випрямилася, витерла руки об штани і глянула на зроблене.

— Ну хоча б не дарма…

І знову нахилилася до роботи.

Бо тут правило просте:

поки не зробиш — не закінчиш.

Я працювала… здається, цілу вічність.

Сонце вже повільно сідало, повітря стало трохи легшим, але в тілі відчувалася кожна хвилина цього дня.

Я випрямилася, провела рукою по лобі і глянула вперед.

По дорозі йшов Марк, підганяючи корову.

— О, почалося… — тихо сказала я.

Це був сигнал.

Другий етап.

Я важко видихнула.

— Ну що ж, Солю… тепер не фізично складно, а морально.

Я ще раз оглянула город.

Зроблено багато.
Але всередині не було того задоволення, якого хотілося б.

Я поставила сапу і повільно пішла до хати.

З кожним кроком думки ставали важчими.

Бо я прекрасно розуміла…

Хто зараз там буде.

Мама.
Тато.
Бабуся.
Дідусь.
Брати.

Вся “команда”.

І якщо з кимось ще можна було якось нормально говорити…

то зі старшим поколінням…

— Напружено, — тихо сказала я.

Дуже м’яко сказано.

Я зайшла у двір.

Марк уже був там.

— Як город? — запитав він.

Я глянула на нього.

— Я вижила.

— Вже добре, — усміхнувся він.

Я теж ледь усміхнулася.

Але коли глянула на двері в хату…

усмішка трохи зникла.

— Ти йдеш? — запитав Марк.

Я на секунду затрималася.

— А є варіанти?

Він похитав головою.

— Нема.

— От і я так думаю.

Я глибоко вдихнула.

— Ну що ж… маємо, що маємо.

І, зібравшись, зробила крок до дверей.

Бо уникнути цього моменту…

вже не вийде.

Ми зайшли в хату.

З кухні одразу потягнуло теплим запахом їжі — вечеря вже готувалася.
Там були мама і дідусь.

— Добрий вечір, — сказала я, трохи стримано.

— Добрий, — відповів дідусь, уважно глянувши на мене.

Мама тільки кивнула і продовжила щось робити біля плити.

Я довго не затримувалася — одразу пішла у ванну.

Відкрила кран, підставила руки під холодну воду і видихнула.

З мене буквально змивалася вся ця пилюка, спека і втома.

Я подивилася в дзеркало.

— Оце вигляд… — тихо пробурмотіла.

Вмитися було прям необхідно.

Холодна вода трохи привела до тями.

— Так краще, — сказала я сама собі.

Я витерла обличчя, ще раз глянула на себе і вийшла.

І тільки я ступила в коридор, як дідусь одразу звернувся:

— Ну що, як екзамени?

Я зупинилася.

— Та… нормально, — відповіла я.

— Здала?

— Думаю, що так.

Він кивнув.

— Ну добре.

Потім одразу друге питання:

— А як доїхала сьогодні?

Я ледь усміхнулася.

— Весело.

Він трохи примружився.

— Це як?

Я знизала плечима.

— Спочатку маршрутка — повна, як завжди…
— Потім моя машина поїхала прямо перед носом…
— Але потім пощастило, підвезли.

Дідусь хмикнув.

— Буває.

— Ага, — відповіла я.

Мама мовчала, але я відчувала, що вона слухає.

Я стояла, не зовсім розуміючи, що ще сказати.